Ю р к е в ич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.
Т а р а т у т а. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю, — i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку — миттю серце запрацює. Напевно.
О л я (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, — а де її взяти... Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича — i додому йти боюся.
Ю р к е в и ч. А в Червоному Хрестi питали?
О л я. Скрiзь була — нiде немає.
Т а р а т у т а. Стривай! То я ж знаю!
О л я. Та невже? Ради бога, Таратуто, — врятуй, на тебе одна надiя!
Т а р а т у т а. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає — то, значить, нiде. Потерпи, Олю, — я вмить. (Виходить).
У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш... (Бiжить за ним).
III
Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.
Л у н д и ш е в (зупиняє його). Мсьє Юркевич!
Ю р к е в и ч (обертається). Чого вам вiд мене треба?
Л у н д и ш е в (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду... ех!
Ю р к е в и ч. Невже ви самi не розумiєте... Забули...
Л у н д и ш е в (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.
Ю р к е в и ч. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.
Л у н д и ш е в. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали — грошi, будинки, речi, золото, срiбло — все. Ось тiльки цей перстень залишився — хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!
Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.
Та ще який великий!
Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, — давала чотири тисячi, потiм п'ять — не вiддав. Навiть посварилися через це.
Ю р к е в и ч. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.
Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.
Ю р к е в и ч (усмiхається).
Л у н д и ш е в. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.
Ю р к е в ич. Та що ви... це просто так — згадав.
Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю... Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).
О л я (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.
Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти... Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?
Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).
Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка... Тьфу!
О л я. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?
Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловiка спитай — бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.
О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?
Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате — тепер начальство. Комiсар! Пф...
О л я. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.
Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.
О л я (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович... (Нiяково). Може, дозволите... В мене є курочка... я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись...
Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!
О л я (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу... Адже ж я вiд щирого серця.
Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, — а в тебе не вiзьму!
О л я. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?
Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних — так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її — кажи — дав?
О л я. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, — нiчого я не пам'ятаю.
Л у н д и ш е в. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..
IV
Входить Усачиха.
У с а ч и х а. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.
О л я (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).
Л у н д и ш е в (мимрить). Вона менi курку... менi курку... (Виходить).
У с а ч и х а (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!
Входить комiсар вiйськових поїздiв.
У с а ч и х а. Комiсар! Пропала!
К о м i с а р (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?
У с а ч и х а. Я... нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!
К о м i с а р. Це чий кошик? Твiй?
У с а ч и х а. Та нi... це Че... Черевкової Ольки.
К о м i с а р. А, Черевко, — його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.
У с а ч и х а (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати... Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу...
К о м i с а р (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?