Може, він тримав мене під наглядом, відколи я повернувся? А може, був лише фізіономістом, адже поліцаї повинні культивувати дух спостережливості, запам'ятовувати обличчя, імена...
— Пан Казобон! I ми читаемо ті самі книжки!
Я простяг йому руку:
— Тепер я доктор, уже віддавна. Не виключено, що подам на конкурс для вступу до поліції, як ви мені порадили того ранку. І тоді мені видаватимуть книжки насамперед.
— Досить приходити першим, — відповів він мені. — Але книгу я вже повернув, ви зможете взяти її пізніше. А тепер дозвольте, я пригощу вас кавою.
Це запрошення мене збентежило, але я не міг відмовитися. Ми присіли в одному з поблизьких барів. Він запитав, чому це я цікавлюся місією Індії, а мені кортіло відразу ж спитати, а чому цим цікавиться він, але я вирішив спершу прикрити собі тили. Я сказав, що й досі гаю час на дослідження тамплієрів: а тамплієри, згідно з фон Ешенбахом, залишають Європу і вирушають до Індії, а дехто каже, до царства Аґарттхи. Тепер настала його черга відкрити карти.
— До речі, — запитав я його, — а чому цим цікавитеся ви?
— Ну, знаєте, — відповів він, — відколи ви мені порадили ту книжку про тамплієрів, я почав підчитувати дещо на цю тему. А, як ви справедливо зауважили, від тамплієрів до Аґарттхи переходиш автоматично. — У десятку. Далі він сказав: — Я жартую. Ця книга була мені потрібна з інших причин. Бо... — Він завагався. — Словом, коли я не на службі, я вчащаю до бібліотек. Аби не стати машиною, аби не залишитися безмозким поліцаєм, дивіться самі, яка формула прийнятніша. Але розкажіть мені про себе.
Я виступив із бенефісом, на якому змалював історію свого життя, аж до дивовижної історії металів.
Він запитав:
— А хіба в цьому видавництві та в тому, що поруч, ви не займаєтеся виданням книжок із таємних наук?
Звідки йому відомо про "Мануціо"? Дані, зібрані тоді, коли він тримав Бельбо під контролем, багато років тому? Чи він і досі йде по сліду Арденті?
— З огляду на те, що до видавництва "Ґарамонд" частенько приходили такі типи, як Арденті, і воно намагалося відфутболити їх до "Мануціо", — сказав я, — пан Ґарамонд вирішив розробити цю багатонадійну жилу. Очевидно, вона окупається. Якщо ви шукаєте таких типів, як старий полковник, там ви їх знайдете вдосталь.
Він сказав:
— Так, але Арденті зник. Сподіваюся, з усіма іншими цього не трапляється.
— Ще ні, і мені хочеться сказати: на жаль. Але задовольніть мою цікавість, комісаре. Гадаю, у вашому ремеслі люди, які зникають або з якими стається щось іще гірше, трапляються вам щодня. Чи кожному з них ви присвячуєте так ... багато часу?
Він глянув на мене з веселим подивом:
— А що вас примушує думати, ніби я й досі займаюся полковником Арденті?
Гаразд, він зробив хід і підвищив ставку. Я мусив зібрати всю свою відвагу і примусити його відкрити карти. Втрачати було нічого. — Облиште, комісаре, — сказав я, — ви знаєте все про "Ґарамонд" і "Мануціо", ви прийшли сюди шукати книгу про Аґарттху...
— Як це? Виходить, Арденті говорив вам про Аґарттху?
Знову влучив. Справді, Арденті говорив нам і про Аґарттху, наскільки я пам'ятаю. Але я непогано викрутився:
— Ні, але він приніс історію про тамплієрів, ви, мабуть, пам'ятаєте.
— Що правда, то правда, — сказав він. Відтак додав: — Не думайте, що у нас кожен веде тільки одну справу аж до її розв'язання. Це буває лише в телебаченні. Поліцай — він як дантист, пацієнт приходить, йому свердлять зуб, лікують, потім через два тижні він повертається, а тим часом приходить сотня інших пацієнтів. Такий випадок, як із полковником, може залишатися в роботі навіть десять років, а потім при розслідуванні зовсім іншої справи хтось робить якесь визнання, з'являється якась вказівка, бум! у голові виникає коротке замикання, у тебе з'являється нова версія... Тоді чекаєш нового короткого замикання, а може бути, що не виникає більш нічого, і тоді — добраніч!
— Що ж таке ви виявили нещодавно, що викликало у вашій голові коротке замикання?
— Не дуже делікатне запитання, правда? Але повірте мені, таємниць немає. Полковник знову виплив цілком випадково, ми придивлялися до одного суб'єкта з цілком інших причин, і помітили, що він учащає до клубу "Пікатрікс", ви, мабуть, про нього знаєте...
— Ні, я знаю лише часопис, але не товариство. Що там відбувається?
— Ну, нічого такого, це люд сумирний, може, трохи екзальтований. Але я згадав собі, що Арденті водився з ними, талант поліцая саме в цьому — не забувати, де ти чув прізвище чи бачив обличчя, навіть по десятьох роках. І тому я поцікавився, що ж діється у видавництві "Ґарамонд". Та й край.
— А що спільного має клуб "Пікатрікс" із політичною поліцією?
— Може, це у вас говорить зухвалість чистого сумління, але ви страшенно цікаві.
— Це ви запросили мене на каву.
— Справді, ми обидва не на службі. Розумієте, з певного погляду в цьому світі все має дотичність до всього. — Чудова герметична філософема, подумав я. Але він одразу додав: — Я зовсім не хочу цим сказати, ніби вони мають дотичність до політики, але розумієте... Колись ми шукали членів Червоних бригад у окупованих студентами будинках, а членів Чорних бригад — у клубах бойових мистецтв, а сьогодні може статися, що треба діяти навпаки. Ми живемо у дивному світі. Запевняю вас, десять років тому моє ремесло було легшим. Сьогодні у світі ідеологій нема нічого святого. Іноді мені хочеться перейти в загін боротьби з наркотиками. Принаймні відомо, що той, хто торгує героїном, лише торгує героїном, і не виникає жодних сумнівів. Тут спираєшся на безперечні цінності.
На якусь мить він змовк, гадаю, вагаючись. Тоді вийняв з кишені схожий на молитовник блокнот.
— Послухайте, Казобоне, ви, як вимагає ваш фах, водитеся з усякими дивними людьми, ходите до бібліотеки шукати ще дивніші книжки. Допоможіть мені. Що ви знаєте про синархію?
— А тепер ви ставите мене в незручне становище. Майже нічого. Я чув про неї з приводу Сент-Іва, оце і все.
— А що про це взагалі говорять люди?
— Якщо люди про це говорять, то без мого відома. Щиро кажучи, мені це пахне фашизмом.
— Справді, чимало таких тез запозичила "Аксьйон Франсез". Якби все на цьому закінчувалося, я був би на коні. Знаходжу угруповання, яке говорить про синархію, і відразу можу визначити його колір. Але я прагну довідатися про це більше і дізнаюся, що близько 1929 року якісь Вівіан Постель дю Мас та Жанна Канудо засновують групу "Поляріс", яка черпає натхнення у міфі про Царя Світу, а відтак пропонують проект синархії: громадське служіння проти капіталістичного прибутку, усунення класової боротьби через кооперативний рух... Це скидається на соціалізм фабіанського типу, персоналістичний і комунітарний рух. І справді, як "Поляріс", так і ірландських фабіанців звинуватили в тому, що вони емісари керованої євреями синархічної змови. І хто ж їх у цьому звинуватив? "Revue internationale des societes secretes", який твердить про єврейсько-масонсько-більшовицьку змову. Чимало його співпрацівників пов'язані з іще таємнішим правим інтегристським товариством "Sapiniére". Вони запевняють, що всі революційні політичні організації — то лише фасад диявольської змови, організованої якимось окультистським гуртком. Ви скажете мені, гаразд, ми помилились, ідеї Сент-Іва врешті-решт стали давати натхнення реформістським групам, праві угруповання звалюють усе в одну купу і бачать у них демо-плутосоціал-юдейську ідеологію. Муссоліні теж так робив. Але чому раптом їх звинуватили, що ними керують окультистські гуртки? Адже з тої дещиці, яка мені відома, — підіть лишень гляньте на цей "Пікатрікс", — про робітничий рух ці люди думають менш за все.