— Дивовижно, — сказав він, простягаючи мені руку, — ми сусіди вже так давно, а відрекомендовуємось один одному в надрах землі на відстані тисячі миль.
Ми обмінялися кількома принагідними фразами. Я мав враження, що він чудово знає про все, чим я займаюся, а це вже немало, оскільки точно цього не знав навіть я сам.
— Що привело вас до технічного музею? Адже у вашому видавництві ви займаєтеся більш духовними речами, як мені здається.
— А звідки ви знаєте?
— Ну, — він зробив невиразний жест, — люди балакучі, а в мене чимало відвідувачів...
— Хто ж ходить до опудальника, пробачте, до набивача опудал?
— Багато хто. Ви скажете, як кажуть усі, що це досить рідкісне ремесло. Але клієнтів не бракує, і вони найрізноманітніші. Музеї, приватні колекціонери.
— Мені не часто доводилося бачити опудала тварин у помешканнях, — сказав я.
— Ні? Залежить від помешкань, по яких ви ходите... Чи підвалів.
— Хіба опудала тварин тримають у підвалах?
— Дехто так. Не всі стайні містяться на денному чи то місячному світлі. Я не довіряю таким клієнтам, але що вдієш, робота... Я не довіряю підземеллям.
— І тому прогулюєтеся підземними ходами?
— Я їх досліджую. Я не довіряю підземеллям, але хочу їх зрозуміти. А можливості невеликі. Ви мені скажете, є римські катакомби. Але там нема таємниці, вони повні туристів і перебувають під контролем церкви. Паризька каналізація... Ви там були? Її можна відвідати в понеділок, у середу і в останню суботу кожного місяця, увійшовши з Пон де л'Альма. Але це теж туристичний маршрут. Звичайно, в Парижі так само є катакомби і підземні печери. Не кажучи вже про метро. Ви були коли-небудь на вулиці Лафайєт у будинку під номером 145?
— Правду кажучи, ні.
— Це дещо не по дорозі, між Східним та Північним вокзалами. На перший погляд, непримітна будівля. Лише якщо ви придивитесь до неї краще, то побачите, що двері здаються дерев'яними, а насправді це пофарбоване залізо, через вікна видно кімнати, де вже протягом століть ніхто не мешкає. Там ніколи не буває світла. Але люди проходять повз будинок і ні про що не здогадуються.
— Не здогадуються про що?
— Про те, що цей будинок несправжній. Це лишень фасад, оболонка без даху, без помешкань. Він порожній. Це тільки вершина комина. Він служить для вентиляції та відводу пари з регіональної мережі метро. І коли ви це зрозумієте, у вас виникає враження, ніби ви стоїте перед входом до пекла; якби вам вдалося проникнути за ці стіни, ви могли б увійти до підземного Парижа. Мені доводилося проводити довгі години перед тими дверима, які приховують двері дверей, відправний пункт подорожі до центру Землі. Як ви гадаєте, навіщо його зробили?
— Ви ж самі казали, для вентиляції метро.
— Для цього досить люків. Ні, саме дивлячись на ці підземелля, у мене виникають підозри. Ви мене розумієте?
Здавалося, він весь засяяв, говорячи про пітьму. Я запитав, чому в нього виникають підозри щодо підземель.
— Таж тому, що коли Володарі Світу існують, вони можуть перебувати тільки під землею, це істина, яку відгадує багато хто, але мало хто наважується висловити. Мабуть, єдиним, хто насмілився висловити це відверто, був Сент-Ів д'Альвейдр. Ви його знаєте?
Можливо, я чув його ім'я від котрогось із дияволістів, але точно цього не пам'ятав.
— Це той, хто розповів нам про Аґарттху, підземний престол Царя Світу, окультний центр Синархії, — пояснив Салон. — Він не боявся, почував себе у безпеці. Але всі ті, хто відкрито пішли за ним, були усунені, бо забагато знали.
Ми рушили галереями, і пан Салон говорив до мене, кидаючи неуважні погляди вздовж галереї, на бічні відгалуження тунелів, на нові колодязі, немов шукаючи у напівтіні підтвердження своїх підозр.
— Ви запитували себе коли-небудь, чому в минулому столітті всі великі новочасні метрополії поспіхом кинулися будувати метрополітени?
— Щоб розв'язати транспортну проблему. Хіба ні?
— Коли не було автомобільного руху, а лише карети? Від людини вашої кмітливості я очікував проникливішого пояснення!
А ви його маєте?
— Можливо, — сказав пан Салон, і здавалося, ніби він це каже із зосереджено-відстороненим виразом. Але то була лише його манера уривати розмову. І справді, він похопився, що йому треба йти. Тоді, потиснувши мені руку, він затримався ще на секунду, ніби йому випадково спало щось на думку:
— До речі, той полковник... як його звали, той, що кілька років тому приходив до видавництва "Ґарамонд", щоб поговорити з вами про скарб тамплієрів? Ви більш нічого про нього не чули?
Це брутальне і нескромне виставляння напоказ його обізнаності зі справами, які я вважав конфіденційними і давно похованими, вразило мене, неначе грім. Я хотів запитати його, звідки він про це знає, але побоявся і лише сказав йому з байдужим виглядом:
— Ет, це давня історія, я вже про неї й забув. Але до речі: чому ви сказали — "до речі"?
— Я сказав "до речі"? Ага, ну звісно ж. Так от, якщо не помиляюсь, він знайшов щось у підземеллі...
— Звідкіля ви знаєте?
— Не пам'ятаю. Не пригадую, хто мені про це казав. Можливо, якийсь клієнт. Але в мене відразу виникає цікавість, коли справа торкається підземелля. Стареча манія. Прощавайте.
Він пішов, а я залишився розмірковувати про значення цієї зустрічі.
52
У певних регіонах Гімалаїв, між двадцятьма двома храмами, які представляють двадцять два Аркани Гермеса та двадцять дві літери деяких священних абеток, Аґарттха утворює містичний, невловний Нуль... Колосальна шахівниця, яка простягається під землею, через майже всі регіони земної кулі.
Saint-Yves d'Alveydre. Mission de l'Inde en Europe,
Paris, Calmann Levy, 1886, p. 54, 65
Повернувшись, я розповів про це Бельбо та Діоталлеві, і, ми зробили кілька припущень. Салон, дивак і пліткар, який певним чином кохався у таємницях, був знайомий з Арденті, і на цьому все закінчувалося. Або ж: Салон знав щось про зникнення Арденті і працював на тих, хто примусив його зникнути. Ще одна гіпотеза: Салон — інформатор поліції...
Відтак ми мали зустрічі з іншими дияволістами, і Салон розчинився серед подібних до себе.
Через день-два ми вітали в офісі Альє, який прийшов здати звіт про кілька рукописів, надісланих йому Бельбо. Він судив їх точно, суворо й водночас поблажливо. Альє був хитрий, йому не треба було багато, щоб розгадати подвійну гру "Ґарамонд" — "Мануціо", і ми більше не приховували від нього правди. Здавалося, він усе розуміє й схвалює. Кількома гострими заувагами він знищував твір, а тоді з ввічливим цинізмом робив обмовку, що для "Мануціо" він цілком годиться.