— Будь чемний і танцюй. Ти знаряддя мого блаженства.
— Не маю нічого проти.
Бельбо повів далі, ніби Ріккардо й не існувало:
— А отже, ти його проститутка, його феміністка, яка займається зв'язками з громадськістю, а він — твій Симон.
— Мене звати зовсім не Симон, — сказав Ріккардо, у якого вже заплітався язик.
— Ми говоримо не про тебе, — сказав Бельбо.
Вже деякий час я почував за нього незручність. Він, звичайно такий делікатний у своїх почуттях, розпочинав любовну суперечку у присутності свідка, ба більше, суперника. Але з цієї останньої репліки я збагнув, що, оголюючи свою душу перед іншим, — тоді як справжнім суперником був ще інший, — він єдиним можливим способом утверджував свої права на Лоренцу.
Тим часом Лоренца відповідала, попрохавши у когось іще одну склянку:
— Але все це гра. Адже я кохаю тебе.
— Добре, що не ненавидиш. Послухай, я мушу йти додому, у мене напад гастриту. Я й досі в'язень цієї нижчої матерії. Мені Симон не обіцяв нічого. Ходімо разом?
— Давай побудемо ще трішечки. Тут так гарно. Хіба тобі не весело? А крім того, я ще не оглянула картин. Ти бачив, що Ріккардо намалював на одній мене?
— Тебе я хотів би не тільки намалювати, — мовив Ріккардо.
— Ти вульгарний. Облиш. Я розмовляю з Якопо. Господи, Якопо, невже лише ти можеш гратися в інтелектуальні ігри зі своїми друзями, а я ні? Скажи мені, будь ласка, хто трактує мене як проститутку з Тира? Ти.
— Присягаюсь, це так. Саме я. Саме я штовхаю тебе в обійми літніх добродіїв.
— Він ніколи не намагався взяти мене в обійми. Він не сатир. Тебе дратує, що він не бажає затягнути мене до ліжка, а вважає інтелектуальним партнером.
— Allumeuse .
— Ось цього тобі не слід було говорити. Ріккардо, ходімо пошукаємо чогось випити.
— Ні, підожди, — сказав Бельбо. — Тепер ти мені скажеш, чи ти сприймаєш його серйозно, я хочу зрозуміти, чи ти божевільна, чи ні. І перестань пити. Скажи ж мені, чи сприймаєш ти його серйозно, чи ні, хай йому чорт!
— Але ж, любий, це наша гра, між мною і ним. А вся краса цієї історії в тому, що коли Софія починає розуміти, хто вона така, і звільняється від тиранії ангелів, вона може звільнитися від гріха...
— Ти перестала грішити?
— Прошу тебе, подумай добре, — сказав Ріккардо, цнотливо цілуючи її в чоло.
— Навпаки, — відповіла вона. Бельбо, не дивлячись на художника, — все те, що міститься там, уже не гріх, можна робити все, що завгодно, аби звільнитися від плоті, там перебуваєш поза добром і злом.
Вона відштовхнула від себе Ріккардо і голосно промовила:
— Я — Софія, і, щоб звільнитися від ангелів, я мушу вчиняти... учинювати... вчи-ни-ти всі гріхи, навіть найрозкішніші!
Ледь похитуючись, вона рушила в куток, де сиділа зодягнена у чорне дівчина з густо нафарбованими очима і блідим обличчям. Лоренца поволокла її у центр зали і почала вихилятися разом з нею. Вони майже торкалися одна одної животами, їхні руки розслаблено звисали вздовж стегон.
— Я можу кохати тебе також, — сказала вона і поцілувала дівчину в губи.
Круг них півколом зібралася юрба, всі були трохи збуджені, хтось щось вигукнув. Бельбо з непроникним виразом обличчя сів і дивився на цю сцену, наче імпресаріо, присутній на акторській пробі. Він весь спітнів, і ліве око в нього сіпалось, чого я раніше ніколи в нього не помічав. Раптом, коли Лоренца протанцювала вже принаймні п'ять хвилин, своїми рухами все очевидніше пропонуючи себе, він вибухнув:
— А тепер ходи сюди.
Лоренца зупинилася, розставила ноги, простягла руки вперед і закричала:
— Я свята і повія!
— Ти гівнючка, — сказав Бельбо, підводячись. Він пішов прямо до неї, з силою схопив її за зап'ясток і поволік до дверей.
— Зупинись, — кричала вона, — не дозволяй собі... — Відтак вона вибухнула сльозами й закинула йому руки за шию. — Любий, але ж я твоя Софія, ти не повинен через це сердитись...
Бельбо ніжно провів рукою по її спині, поцілував її у скроню, погладив волосся і сказав у залу:
— Даруйте їй, вона не звикла стільки пити.
Серед присутніх прокотився смішок. Гадаю, його почув і Бельбо. На порозі він помітив мене і вчинив одну річ, і я не зрозумів, чи було це для мене, чи для інших. Він сказав це тайкома, півголосом, коли інші уже втратили до них інтерес.
Все ще обіймаючи Лоренцу за плечі, він обернувся на три чверті до зали і тоном, яким говорять про очевидні речі, тихо промовив:
— Кукуріку.
51
Отож, коли якийсь Мудрий Кабаліст хоче тобі щось сказати, не думай, що це буде річ фривольна, річ вульгарна, річ банальна: це буде таїна, слово оракула...
Tomaso Garzoni. Il Theatro de vari e diversi cervelli mondani,
Venezia, Zanfretti, 1583, бесіда XXXVI
Іконографічного матеріалу, знайденого у Мілані та Парижі, не вистачало. Пан Ґарамонд уповноважив мене провести кілька днів у Мюнхені, в Дойчес музеум.
Кілька вечорів я перебув у невеликих шинках Швабінга — або в тих величезних криптах, де літні вусаті добродії в коротких шкіряних штанах награють мелодії і де посеред густого диму свинячих випарів над літровим кухлем пива пересміхаються між собою коханці, одна пара поруч з іншою — а в пообідні години перегортав каталог репродукцій. Іноді я виходив з архіву і прогулювався музеєм, де було відтворено все те, що могла вигадати людська істота: натискаєш на кнопку — і на діорамах оживають нафтові промисли з діючими свердлами, ти можеш увійти до справжнього підводного човна, примусити обертатися планети, побавитись у виробництво кислот та викликання ланцюгових реакцій — менш Готичний Консерваторій, звернений у майбутнє, повний галасливих школярів, яких навчають ідеалізувати інженерів.
У Дойчес музеум можна дізнатися також усе про шахти: зійшовши по сходах, заходиш у шахту, де є все, що має бути, — підземні галереї, ліфти для людей та коней, вузькі проходи, по яких повзуть худющі визискувані діти (сподіваюсь, воскові). Проходиш по безконечних тьмяних коридорах і зупиняєшся на краю бездонних колодязів, відчуваєш холод у кістках і майже чуєш запах метану. Все у натуральну величину.
Я блукав по одній з другорядних галерей у розпачі, що більше не побачу денного світла, аж тут помітив чоловіка, що дивився вниз, у безодню, і мені здалося, ніби я його знаю. Його лице не було мені чуже, зморшкувате й сіре, сиве волосся, совиний погляд, але я відчував, що його одяг повинен бути іншим, це обличчя я, либонь, бачив в іншій уніформі, відчуття було таке, ніби після довгої розлуки я зустрів знайомого священика у цивільному чи капуцина без бороди. Він теж поглянув на мене, вагаючись. Як буває в таких випадках, після поєдинку мимовільних поглядів, він узяв ініціативу до своїх рук і привітався зі мною по-італійському. Раптом мені вдалося уявити його у його звичному одязі: якби він носив довгу, жовтувату хламиду, це був би пан Салон. А. Салон, набивач опудал. Його майстерня містилася за кілька дверей від мого офісу, в коридорі того фабричного приміщення на пенсії, де я працював Марловом від культури. Іноді я зустрічав його на сходах, і ми, вітаючись, кивали один одному.