У певний момент з'являється один документ, справжній шедевр. Вчені богослови доходять висновку, що обвинувачуваним не слід давати оборонця, щоб унеможливити їм відмову від свідчень: оскільки вони вже призналися, нема навіть потреби в судовому розгляді, тут повинен вжити свою владу король, адже процес влаштовують тоді, коли випадок сумнівний, а тут сумнівів немає. "Навіщо тоді давати їм захисника? Хіба для того, аби захистити вже визнані ними помилки, оскільки очевидність фактів робить злочин безсумнівним?"
Але оскільки все-таки існує ризик, що процес вислизне з рук короля і перейде до рук папи, король та Ногаре фабрикують голосну справу, в яку вплутують єпископа Труа; за доносом одного таємничого пройдисвіта, якогось Ноффо Деї, його звинувачують у чаклунстві. Потім виявиться, що Деї брехав — і його повісять, — але поки що бідного єпископа засипають публічними звинуваченнями у содомському гріху, блюзнірстві, лихварстві. Ті самі гріхи, що й у тамплієрів. Можливо, король хоче показати синам Франції, що церква не має права судити тамплієрів, адже й вона не позбавлена їхніх помилок; або ж це було просто попередження папі. Це темна історія, гра поліції та секретних служб, провокацій та доносів... Папу приперто до стіни, і він погоджується допитати сімдесят двох тамплієрів, які підтверджують зізнання, дані під тортурами. Але папа приймає їхнє каяття і користується з їхнього відречення, щоб пробачити їм.
І тут відбувається несподіване — саме цю проблему я хотів розв'язати у своїй роботі, але мене розривало між суперечливими джерелами: тільки-но папі на превелику силу вдалося взяти лицарів під свою опіку, як він одразу відсилає їх до короля. Я так і не зрозумів, що там сталося. Моле відмовляється від складеного зізнання. Климент дає йому нагоду захистити себе і посилає до нього трьох кардиналів, щоб ті його допитали. 26 листопада 1309 року Моле починає гнівно боронити орден та його чистоту і доходить до того, що погрожує своїм обвинувачам. Відтак він зустрічається з посланцем короля, Ґійомом де Плезаном, якого вважає своїм другом. Той дає йому якісь неясні поради, і 28 числа того самого місяця Моле свідчить, дуже несміливо й туманно, кажучи, що він лицар бідний і неосвічений, і обмежується переліком заслуг (тепер уже колишніх) Храму, включаючи милостині, які він подавав, службу кров'ю у Святій Землі тощо. А на додаток прибуває Ноґаре і нагадує, що Храм мав більше, ніж дружні контакти з Саладином: тут вже інсинуюється серйозний злочин — державна зрада. Виправдання Моле звучать жалюгідно. Ця людина, після дворічного випробування в'язницею, здається ганчіркою, але ганчіркою він показав себе й відразу після арешту. У третьому свідченні, складеному в березні наступного року, Моле вибирає іншу стратегію: він мовчить і заговорить лише у присутності папи.
Зміна декорацій — і цього разу перед нами епічна драма. У квітні 1310 року п'ятсот п'ятдесят тамплієрів просять вислухати їхні слова у захист ордену. Вони заявляють, що їх піддавали тортурам, заперечують і відкидають як неймовірні всі звинувачення. Але король та Ноґаре знають свою справу. Деякі тамплієри відмовляються від своїх попередніх свідчень? Тим краще, виходить, їх слід вважати рецидивістами та кривоприсяжниками, або ж relapsi, тобто тими, хто повертається до єресі, — жахливе звинувачення за тих часів, — адже вони нахабно заперечують те, у чому вже зізналися. Того, хто визнав свою провину і кається, можна простити, але не того, хто не кається, а відмовляється від своїх свідчень і кривоприсяжно твердить, що не має в чому каятися. П'ятдесят чотирьох відступників-кривоприсяжників засуджено до смертної кари.
Легко уявити собі психологічну реакцію решти заарештованих. Той, хто визнає свою провину, залишиться живим і піде на каторгу, а там далі: поживемо — побачимо. Той, хто не зізнається або навіть відмовиться від своїх попередніх свідчень, піде на вогнище. І п'ятсот ще живих відступників зрікаються своєї відмови.
Розрахунок розкаяних переміг, бо в 1312 році тих, хто не зізнався, засуджено до довічного ув'язнення, а розкаяним даровано прощення. Філіп не мав на меті вигубити їх усіх до ноги, він хотів лише розгромити орден. Звільнені з ув'язнення лицарі, зруйновані духом і тілом за чотири чи п'ять років в'язниці, мовчки вливаються в інші ордени; вони хочуть, щоб про них забули, і це мовчазне зникнення довго живитиме легенди про таємне відродження ордену.
Моле не перестає прохати, щоб його вислухав папа. У 1311 році Климент скликає у В'єні собор, але великого магістра туди не запрошує. Він санкціонує розпуск ордену і передає його майно госпітальєрам, а поки що ним порядкуватиме король.
Минають ще три роки, врешті досягнуто порозуміння з папою, і 19 березня 1314 року перед собором Нотр-Дам Моле засуджують до довічного ув'язнення. Після оголошення вироку в Моле заговорила гідність. Він очікував, що папа дозволить йому виправдатися, й відчуває себе зрадженим. Він чудово знає, що коли відмовиться від попередніх свідчень ще раз, то теж стане кривоприсяжником і рецидивістом. Що діється у його серці після майже семирічного очікування суду? Він віднаходить у собі відвагу своїх попередників? Вирішує, що йому, вже й так пропащому, з перспективою закінчити свої дні заживо замурованим і збезчещеним, варто померти красивою смертю? Він заявляє про невинність свою і своїх побратимів. Тамплієри вчинили один-однісінький злочин, каже він: через своє боягузтво зрадили Храм. Надалі він цього не робитиме.
Ноґаре потирає руки: публічний злочин вимагає публічного вироку, остаточного, за невідкладною процедурою. Прецептор Нормандії, Жофруа де Шарне, зважується на такий самий вчинок, як і Моле. Король ухвалює постанову протягом одного дня. На виступі острова Сіте було споруджено вогнище. На заході сонця Моле та Шарне спалили.
За переказами, перед смертю великий магістр пророкував загибель своїх переслідувачів. І справді, папа, король та Ноґаре померли протягом року. Щодо Маріньї, то після смерті короля його запідозрили у розтратах. Недоброзичливці звинуватили його у чаклунстві й домоглися для нього шибениці. Багато хто вважав Моле за мученика і багато хто засуджував переслідування тамплієрів. Відлуння цього знаходимо у Данте.