Багато не треба було, аби розійшлося глухе ремствування: гомосексуалісти, єретики, ідоловірці, які поклоняються бородатій голові невідомого, але явно нечистого походження, може, вони втаємничені у секрети ісмаїлітів, підтримують зв'язки з асасинами Гірського Старця. Філіп та його радники зуміли скористатися з цих пліток.
За спиною Філіпа діяли його злі генії — Маріньї та Ногаре. Маріньї — це той, хто нарешті запопав скарби Храму і порядкував ними від імені короля, поки вони не перейшли до госпітальєрів. Хто ж брав прибуток, невідомо. Ноґаре, хранитель королівської печатки, в 1303 році розробив стратегію інциденту в Ананьї, коли Шарра Колонна дав ляпаса Боніфацієві VIII, і папа через місяць помер від приниження.
У певний момент на сцену виходить людина на ймення Еск'є де Флуаран. Перебуваючи у в'язниці за якісь неясні злочини і бувши на волосину від смертної кари, він зустрічається в камері з якимось тамплієром-відступником, теж засудженим до страти на шибениці, і вислуховує від нього жахливі визнання. Флуаран, в обмін на життя та чималеньку суму, викладає все, що знає. А те, що він знає, це те, про що всі давно вже шепочуться. Але від ремства тепер перейшли до відкритого слідства. Король повідомляє про сенсаційні Флуаранові викриття папу, яким тепер є Климент V, той самий, що переніс папський престол до Авіньйона. Папа вірить і не вірить, а крім того, він знає, що втручатися у справи Храму нелегко. Проте 1307 року він погоджується на офіційне розслідування. Про це повідомляють Моле, але той заявляє, що його совість спокійна. Він і далі бере участь в офіційних церемоніях поруч із королем, як князь серед князів. Климент V зволікає, король підозрює, що папа хоче дати тамплієрам час непомітно зникнути. Нічого подібного, тамплієри і далі п'ють і лаються у своїх таборах, нічого не підозрюючи. І це перша загадка.
14 вересня 1307 року король розсилає всім префектам та сенешалям королівства запечатані послання з наказом про масовий арешт тамплієрів та конфіскацію їхнього майна. З часу віддання наказу до арешту, що відбувся 13 жовтня, минає місяць. Тамплієри нічого не підозрюють. У день арешту всі вони потрапляють у тенета і — ще одна загадка — здаються без опору. І варто звернути увагу на те, що в попередні кілька днів урядники короля, для певності, що ніщо не уникне конфіскації, під найсміховиннішими адміністративними приводами зробили щось на взірець опису майна тамплієрів по всій території країни. А тамплієри і в вус не дмуть, будь ласка, префекте, дивіться куди бажаєте, почувайтесь як удома.
Папа, довідавшись про арешт, намагається протестувати, але запізно. Королівські комісари вже почали працювати залізом та мотузкою, і чимало лицарів під тортурами почали зізнаватися. І не залишалось нічого іншого, як віддати їх інквізиторам, які поки що не вдаються до вогню, але цього й не потрібно. Допитувані підтверджують зізнання.
І в цьому полягає третя таємниця: це правда, що їх катували, і то люто, адже від тортур помирають тридцять шість братчиків, але правда й те, що ці люди були залізні, звиклі ставити чоло жорстоким туркам, а проте поступилися префектам. У Парижі лише чотири лицарі зі ста тридцяти восьми відмовляються зізнатися. Всі інші, в тому числі Жак де Моле, зізнаються.
— У чому ж вони зізнаються? — поспитав Бельбо.
— Вони зізнаються саме в тому, у чому їх звинувачено у наказі про арешт. Розбіжності у свідченнях були незначні, принаймні у Франції та Італії. А в Англії, де ніхто не мав великого бажання їх судити, у протоколах трапляються канонічні звинувачення, але вони приписуються свідкам, що не належали до ордену і лише переказували почуте. Загалом кажучи, тамплієри зізнаються лише тоді, коли хтось хоче, щоб вони зізналися, і лише в тому, в чому їх звинувачують.
— Звичайний інквізиторський процес. Таких було чимало, — зауважив Бельбо.
— І все ж поведінка оскаржених дивна. Головними пунктами звинувачення було те, що під час обрядів утаємничення братчики тричі зрікалися Христа і плювали на розп'яття, а тоді їх роздягали догола і цілували in posteriori parte spine dorsi, себто в зад, потім у пупок, а тоді в уста, in humane dignitatis opprobrium ; після чого вони віддавались плотським утіхам, говориться в протоколі, один з одним. Словом, оргія. Відтак їм показували голову бородатого ідола, і вони мали йому поклонятися. І що відповідають звинувачені, коли все це перед ними викладають? Жофруа де Шарне, який потім помре на вогнищі разом з Моле, каже — авжеж, з ним таке було, він зрікся Христа, але лише язиком, а не серцем, до того ж він не пам'ятає, чи плював на розп'яття, бо того вечора все робилося поспіхом. Щодо поцілунку в зад, то це теж із ним було, а ще він чув, як прецептор Оверні казав, що, по суті, краще злягатися з побратимами, аніж зв'язуватися з жінкою, але він особисто ніколи не чинив плотського гріха з іншими лицарями. Отже, вони призналися, але все це було фактично грою, ніхто в це по-справжньому не вірив — інші це робили, а я ні, я був разом лише з чемності. Жак де Моле, великий магістр, не останній у цій компанії, каже, що коли йому дали розп'яття, щоб він на нього плюнув, він прикинувся, що плює, а сам плюнув на землю. Він визнає, що церемонії вступу до ордену виглядали на зразок описаного, але — правду кажучи — він не може сказати точно, бо під час свого перебування на посаді прийняв до ордену дуже мало братчиків. Інший каже, що цілував магістра, але не в гузно, а лише в губи, що ж до самого магістра, то той цілував його в зад. дехто зізнається у більшому, ніж вимагалося, — що вони не лише зрікалися Христа, але й твердили, що той злочинець, заперечували непорочність Марії, навіть мочилися на розп'яття, і не лише під час утаємничення, а й протягом Великоднього тижня, не вірили у святі тайни, не обмежувались поклонінням Бафометові, а поклонялися навіть дияволові в образі кота...
Таким самим гротесковим, хоча й менш неймовірним, було па-де-де, що розпочалось у той час між королем та папою. Папа хотів би взяти цю справу до своїх рук, а король воліє сам довести процес до завершення; папа хотів би лише тимчасово придушити орден, засуджуючи винних, а тоді відновити його у первинній чистоті, а король хоче так роздмухати справу, щоб процес охопив увесь орден і призвів до його остаточного розпаду, політичного та релігійного, звичайно, але насамперед фінансового.