Блідий Вільям занотував цю фразу, нікчемний плагіатор. Ді гарячково гортав календарі й таблиці зоряного неба.
— На Кров Господню, на Ім'я Господнє, як я міг бути таким дурнем? — він лаяв Нуньєса та Спенсера: — Чому це лише я повинен про все дбати? Ото ще, космограф називається! — горлав він, збліднувши, на Нуньєса. Відтак заверещав: — Аманазієль Зоробабель! — І Нуньєс, наче вражений тараном у живіт, ступив, сполотнівши, кілька кроків назад і без пам'яті гримнув на землю. — Телепень, — сказав до нього Ді.
Спенсер зблід. Він спромігся мовити:
— Можна кинути якусь принаду. Я саме завершую одну поему, це алегорія про королеву фей, я спробую ввести туди лицаря Червоного Хреста... Дозвольте мені це написати. Справжні тамплієри упізнають себе, зрозуміють, що ми щось знаємо, і сконтактують із нами...
— Знаю я тебе, — сказав йому Ді. — Поки ти напишеш свою поему і поки люди її помітять, збіжить принаймні років з п'ять, а то й більше. Однак ідея принади зовсім не дурна.
— Чому б не зв'язатися з ними через ваших ангелів, докторе? — запитав я.
— Телепень! — знову сказав він, цього разу до мене. — Ти що, не читав Тритемія? Ангели приходять до адресата, щоб розтлумачити послання, коли він його одержить. Мої ангели — не кінні кур'єри. Слід французів утрачено. Але в мене є ідея. Я знаю, як знайти декого з німецької лінії. Треба поїхати до Праги.
Ми почули шурхіт, здійнялась важка адамашкова завіса, ми побачили прозору руку, тоді з'явилась Вона, Гордовита Діва.
— Ваша Величносте, — сказали ми, падаючи навколішки.
— Ді, — промовила Вона, — я все знаю. Не думайте, що мої предки врятували лицарів, аби потім віддати їм панування над світом. Я вимагаю, ви розумієте, вимагаю, щоб таємниця перейшла нарешті у власність Корони.
— Ваша Величносте, я прагну за будь-яку ціну здобути секрет і саме для Корони. Я хочу знайти інших його власників, адже це найкоротший шлях, а коли вони наївно довірять мені те, що знають, усунути їх буде неважко, чи то кинджалом, чи арсеником.
На обличчі в Королеви-Діви вималювалася жорстока посмішка.
— Гаразд, — мовила вона, — мій добрий Ді... Мені треба небагато, лише Світової Влади. Якщо вам це вдасться, ви одержите Підв'язку. Тобі ж, Вільяме, — з масною ніжністю звернулась вона до малого паразита, — дістанеться інша підв'язка, й інше золоте руно. Йди-но за мною.
Я прошепотів Вільямові на вухо: "Perforce I am thine, and that all is in me..." Вільям відповів мені поглядом єлейної вдячності і подався за королевою, зникаючи за завісою. Je tiens la reine!
* * *
Я побував разом з Ді у Золотому Місті. Ми блукали вузькими смердючими завулками неподалік єврейського цвинтаря, і Ді велів мені бути обережним.
— Якщо вістка про не налагоджений ще контакт рознесеться, — говорив він, — інші групи почнуть діяти на власний розсуд. Я боюсь юдеїв, єрусалимці мають у Празі забагато своїх людей...
Стояв вечір. Сніг мінився синявою. Біля темного входу до єврейського кварталу розташувалися ятки різдвяного ярмарку, а посередині, вкрита червоним сукном, стояла вульгарна сцена лялькового театру, освітлена чадними смолоскипами. А відразу за нею ми пройшли попід аркою з тесаного каменю, й поблизу бронзового фонтану, з решітки якого звисали довгі бурульки, перед нами відкрився отвір ще одного завулка. На старовинних дверях золоті голови левів кусали бронзові кільця. Мури ледь двигтіли, з низьких дахів лунали незрозумілі хрипкі звуки, проникаючи у ринви. Будинки, таємні володарі життя, зраджували своє примарне існування... Старий лихвар, огорнений у приношений халат, проходячи, майже зачепив нас, і мені здалося, ніби він прошепотів:
— Стережіться Атаназіуса Перната...
Ді буркнув:
— Я боюся зовсім іншого Атаназіуса...
І раптом ми опинились у Золотій вуличці...
І там, у пітьмі несподіваного завулка — на згадку про це у мене тремтять під приношеною ярмулкою навіть вуха, яких уже нема, — перед нами раптом з'явився велетень, жахлива, сіра, млява на вигляд істота, її тіло, вкрите панцирем із позеленілої бронзи, спиралося на вузлувату спіральну палицю з білого дерева. Від цієї з'яви сильно відгонило сандалом. У мене з'явилося відчуття смертельного жаху, магічно навіюваного цим створінням, що постало переді мною. І все ж я не міг відірвати погляду від прозорої, млистої кулі, яка огортала його плечі, і мені ледве вдалося розгледіти хиже обличчя єгипетського ібіса, а за ним — безліч інших облич, привидів, викликаних моєю уявою та пам'яттю. Обриси примари, що вирізнялись у пітьмі завулка, розширювались і стискались, ніби у всій постаті пульсував повільний, неживий подих... І — який жах — там, де мали бути його ноги, я, вдивляючись, побачив на снігу безформні оцупки, м'ясо яких, сіре і безкровне, немовби згорнулося у концентричних набряках.
Гай-гай, мої невситимі спогади...
— Голем! — сказав Ді. Відтак підвів обидві руки до неба, і його чорний халат опав своїми широкими рукавами на землю, ніби утворюючи cingulum, пуповину між здійнятими у повітря руками та поверхнею чи глибинами землі. — Єзебель, Малхут, Smoke Gets in Your Eyes! — вимовив він заклинання. І раптом Голем розчинився, наче зметений поривом вітру піщаний замок, нас майже засліпили частинки його глиняного тіла, які, наче атоми, розлетілись у повітрі, і врешті біля наших ніг залишилася купка зотлілого попелу. Ді нахилився, понишпорив у цьому попелі своїми сухими пальцями й виловив з нього якийсь сувій, що його він заховав у себе на грудях.
Саме у цей мент з тіні виринув старий рабин у засмальцьованій шапчині, яка дуже нагадувала мою ярмулку.
— Доктор Ді, якщо не помиляюсь, — озвався він. — Here Comes Everybody — скромно відповів Ді, — раббі Аллеві. Як приємно вас бачити...
— А той:
— Тут часом не блукало одне створіння, ви не бачили?
— Створіння? — сказав Ді з удаваним здивуванням. — Яке створіння?
— До дідька, Ді, — сказав раббі Аллеві. — То був мій Голем.
— Ваш Голем? Нічого про це не знаю.
— Стережіться, докторе Ді, — сказав раббі Аллеві, збліднувши. — Ви граєте у гру, яка вам не під силу.
— Не знаю, про що ви, раббі Аллеві, — сказав Ді. — Ми приїхали сюди, аби виготовити кілька унцій золота для вашого імператора. Ми не якісь там жалюгідні чорнокнижники.