А крім того, чому Бельбо мав би думати по-кабалістичному, як Діоталлеві? Його переслідував План, а у План ми вклали стільки інших компонентів — Розенкройцери, Синархія, Гомункулуси, Маятник, Вежа, Друїди, Еннойя...
Еннойя... Я згадав Лоренцу Пеллеґріні. Простягши руку, я обернув фото, від чого стримався був раніше. Я намагався позбутися настирливої думки, спогаду про той вечір у П'ємонті... Я наблизив фото до очей і прочитав присвяту. Вона говорила: "Адже я перша і остання. Я шанована й зненавиджена. Я свята і повія. Софія".
Цей напис був зроблений, мабуть, після вечірки у Рікардо. Софія, шість літер. А чому б не анаграмувати їх? Це я мислив викривлено. Бельбо кохає Лоренцу, він кохає її тому, що вона така, як є, а вона — це Софія, Мудрість; і подумати тільки, що вона, в цю хвилину, хтозна... Ні, все навпаки, Бельбо мислить ще викривленіше. Мені пригадалися слова Діоталлеві: "У другій ефірі темний Алеф перетворюється на Алеф світляний. З Темної Точки виринають літери Тори, приголосні становлять тіло, а голосні — подих, і разом вони супроводжують спів праведника. Коли мелодія знаків рухається, разом з нею рухаються приголосні та голосні. З них виникає Хохма, Мудрість, Знання, первинна ідея, в якій, наче в скрині, міститься все, готове розгорнутися у світотворенні. У Хохмі міститься сутність усього того, що настане потім..."
І хто ж був такий Абулафія, з його секретним резервом файлів? Скринею, що містила все те, що Бельбо знав чи гадав, що знав, його Софією. Він вибирає таємне ім'я, що править за ключ до глибин Абулафії, об'єкта — єдиного — його залицянь, проте, залицяючись до нього, він водночас думає про Лоренцу; він шукає слова, яке може завоювати Абулафію, але яке також може бути йому за талісман для завоювання Лоренци; він хотів би проникнути в серце Лоренци і зрозуміти його так, як він проникає в серце Абулафії, він хоче, щоб Абулафія був непроникний для всіх інших, як Лоренца непроникна для нього, він дурить сам себе, гадаючи, ніби оберігає, знає і здобуває таємницю Лоренци подібно до того, як володіє таємницею Абулафії...
Я вигадував собі пояснення і мав ілюзію, що воно слушне. Все як у Плані: я брав свої бажання за реальність.
Та що був п'яний, то знову сів за клавіатуру і вибив SOPHIA. Машина чемно перепитала мене: "Знаєш пароль?" Безмозка машино, ти не хвилюєшся навіть при думці про Лоренцу.
6
Худа Леон вдався до перестановок літер та складних варіацій І нарешті вимовив їм 'я, яке є Ключем,
Дверима, Луною, Господарем і Палацом...
X. Л. Борхес, Голем
І тоді, з ненависті до Абулафії, на енне тупе запитання ("Знаєш пароль?") я відповів: "Ні".
* * *
Екран почав заповнюватися словами, рядками, кодами, цілими водоспадами текстів.
Я відкрив таємницю Абулафії.
Мене так схвилювала перемога, що я навіть не запитав себе, чому Бельбо вибрав саме це слово. Тепер я знаю, і знаю, що у хвилину прояснення він зрозумів те, що зараз розумів я. Але у четвер я думав лише про те, що переміг.
Я пустився танцювати, плескати руками, співати переможну пісню. Відтак зупинився і пішов до ванної кімнати вмитися. Повернувшись, я поставив на друк спершу останній файл, написаний Бельбо перед його втечею до Парижа. А поки принтер невтомно тарахкотів, я пожадливо накинувся на їжу й знову налив собі віскі.
Коли принтер зупинився, я почав читати, і те, що я читав, уразило мене до краю; я ще не міг вирішити, що воно таке переді мною — незвичайні відкриття чи маячня? Що ж я, властиво кажучи, знав про Якопо Бельбо? Що я зрозумів у ньому за ті два роки, коли майже щодня працював з ним пліч-о-пліч? Наскільки я міг довіряти щоденникові людини, яка, згідно з її власним визнанням, писала за виняткових обставин, затуманена алкоголем, тютюном, страхом, позбавлена протягом трьох днів будь-якого контакту зі світом?
* * *
Була вже ніч, ніч проти двадцять першого червня. У мене сльозились очі. Від самого ранку я вдивлявся у цей екран і в крапчастий мурашник, що виходив з принтера. Чи правда те, що я прочитав, чи ні, все ж Бельбо сказав, що наступного ранку зателефонує. Мені слід було дожидати тут. Мені паморочилось у голові.
Я пішов, хитаючись, у спальню і безсило впав одягнений на досі розстелене ліжко.
* * *
Десь близько восьмої я прокинувся з глибокого, в'язкого сну і спершу не усвідомлював, де перебуваю. На щастя, залишилась ще бляшанка кави, і я випив кілька чашок. Телефон не дзвонив, я не відважувався зійти вниз, щоб купити чогось, боючись, що саме в ті хвилини зателефонує Бельбо.
Я повернувся до комп'ютера і почав видруковувати інші дискети, у хронологічному порядку. Я виявив ігри, вправи, розповіді про події, про які я знав, але які, описані з погляду Бельбо, теж постали переді мною в іншому світлі. Я виявив шматки щоденника, визнання, літературні спроби, зафіксовані з гіркою дріб'язковістю людини, яка знає, що вони приречені на невдачу. Я знайшов нотатки, портрети знайомих мені осіб, але тепер вони постали переді мною з іншим обличчям — лиховіснішим, чи просто лиховіснішим став мій погляд, моє намагання скласти випадкові натяки в остаточну, страхітливу мозаїку?
Передовсім я знайшов цілий файл, де були зібрані лише цитати, взяті з книжок, прочитаних Бельбо останнім часом, я впізнавав їх з першого погляду, скільки подібних текстів ми перечитали за останні місяці... Вони були пронумеровані: всього сто двадцять. Це число не було випадковим, а якщо й так, то цей збіг непокоїв. Але чому саме ці цитати, а не інші?
* * *
Зараз я перечитую тексти Бельбо і думаю про всю цю історію, яку вони нагадують мені, лише у світлі цього файла. Я перебираю ці витяги, немов намистини єретичного разка, усвідомлюючи, що, може, котрась із них могла стати для Бельбо сигналом тривоги, шляхом до порятунку.
Чи я вже більше не здатний відрізнити здорового глузду від некерованого розуму? Я намагався переконати себе, що моє нове трактування правильне, але хіба не цього ранку хтось сказав мені, і то був не Бельбо, що я несповна розуму?
* * *
Над обрієм, з-поза Брікко, повільно сходить місяць. Старий будинок заселений дивним шелестінням, може, то шашіль або миші, або ж привид Аделіно Канепи... Я не наважуюся перейти через коридор, сиджу в кабінеті дядька Карло і виглядаю у вікно. Час від часу виходжу на терасу, аби подивитись, чи не спинається хтось на пагорб. Мені здається, що я в якомусь фільмі, як це жахливо: "Вони надходять..."