Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.
— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрі-шньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.
— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?
Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.
— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з’явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захи-щає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відпо-відь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з’являються проломи, ворожі загони обми-нають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…
— "Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ці-церон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут по-требує лекції? Краще вже дискусія!"
— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирішальний тут інший фактор.
— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?
— В організмі є гени, які завідують процесом старіння.
— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?
— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — мо-же, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.
— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.
Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?
— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це почина-ється, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.
Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.
— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб зни-щити?
— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?
Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.
— "Еволюційна гра"… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займа-ємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує ста-тистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…
— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.
— Здоров’я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів’я — спробуємо пересадку ге-нів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: "Здоров’я для Флоріки". Нехай вона так і ввійде в історію науки.
— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте "флорікання" сиділо їй у печінках. — Ближче до ді-ла.
В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов’язково…
— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?
Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: "Ні!" Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теп-лій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких "але"! Carpe diem!
І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…
— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?
Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.
— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?
Лаборантка якось в’яло, ніби знехотя, кивнула головою.
— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.
— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?
— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.
— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряє-мо, Альбіно!..
"Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…"
— Отже, домовились — здоров’я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде!
II.
Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває по-верхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світ-ла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.