I
Коли Стерничому доповіли, що Дослідник не відповідає, він здивувався. Надійність, абсолютна безвід-мовність нейтринного зв’язку відома давним-давно. І в цій експедиції ще не було випадку… Що ж сталося? Стерничий відчув, що око йому набухає, і зусиллям волі погамував тривогу. Зрештою Дослідник міг не почути сигналів виклику або, може, вибрався із свого апарата. Але навіщо йому вибиратися? Хіба він здужає ходити по цій планеті? Ця третя планета — ще зовсім молода, не відшліфована часом, як їхня рідна, тут жахливий рельєф та й тяжіння не для його слабосилого тіла…
Стерничий ворухнув тоненькою рукою, торкнувся м’якої кнопки і сказав:
— Продовжуйте виклик.
А сам окинув поглядом екран. Картина мінялася вочевидь. Планета притягувала свою сусідку з усе більшою силою, орбіта меншої з кожною годиною помітно наближалася до неї — наче цей космічний плід згинав галузку все нижче й нижче. В океанах обох небесних тіл здійнялися гігантські хвилі, причому на меншій планеті — набагато вищі. А чи витримають напругу її суходоли, чи не розламається вона вся на шматки? Розрахунки не дали однозначної відповіді. В кожному разі, без катаклізму тут не обійдеться, і, навіть перебуваючи на висо-кій орбіті, їхня експедиція піддається великому ризикові. А Дослідник вирішив побувати в епіцентрі катастрофи, віч-на-віч із грізними учасниками космічної драми. Стерничий ніяк не міг обрати можливий варіант поведінки Дослідника. Чому він там затримується? Коли б це був юнак, жадібний до пригод, а то — Учений пер-шого ряду! Поринув би в мікрокниги — адже тут, на борту їхнього космічного корабля, копії найбільшого кни-госховища рідної планети. Так він натомість… Може, послати на пошуки Допомогову бригаду? Запізно. Плане-та і її сусідка ось-ось дійдуть критичної точки зближення. Він не має права так ризикувати. Та й де його відшу-каєш, коли зв’язок перервано?
Знову торкнувся кнопки, хоч знав, що, коли б Дослідник обізвався, його поінформували б одразу. "Нервую, — мигнула думка. — Це погана ознака".
— Досі не вдалося?
— Ні.
Тепер Стерничий фізично відчув наростання тривоги. Раптом виринувши з глибини мозку, почуття не-безпеки швидко розливалося по великих сегментах, мить, друга — і свідомість черконула блискавка: "Невже загинув?!"
Екран вирував. Над припливними буграми обох небесних тіл клубочилися густі хмари. Сонце кидало на них сліпуче проміння, і від того здавалося, що місця зіткнення розжарились до білого і ось-ось станеться вибух. Наче два діючі вулкани наближали один до одного свої велетенські жерла.
"І Дослідник у тому пеклі… — з жахом подумав Стерничий, не відриваючи погляду від екрана. — А був же розсудливий…" Спохватившись, що думає про колегу вже в минулому часі, Стерничий закліпав своїм єди-ним оком — це означало тугу, жаль, скорботу.
Нарешті сталося!
Припливні бугри діткнулися один одного, створився смерч діаметром сто — сто п’ятдесят кілометрів, гі-гантський водяний канат зв’язав двоє небесних тіл. Шалена круговерть, зблиски,— візуально не можна було визначити, як іде рух гідросфер. Та коли у водяний канат почали вплітатися сувої хмар, картина прояснилася. Тепер стало чітко видно: гідросферу і атмосферу менша планета віддає своїй сусідці, не змігши перебороти її в шість разів сильнішого гравітаційного поля. І, може, в такий спосіб збереже собі життя? Може, більша відпустить її, вдовольнившись багатою даниною?
Порухом кволенького рожевого пальчика Стерничий приєднав до головного екрана внутрішні канали зв’язку. Тієї ж миті з’явилась таблиця параметрів космічного катаклізму: відносні швидкості, елементи траєк-торій, напруга магнітних та гравітаційних полів… Показники швидко змінювались, і Стерничий одразу визна-чив домінанту ситуації. Зіткнення не буде, вони розминуться!
Стерничий мав рацію: такий наслідок давали рівняння. Але жива картина… Менша планета віддавала бі-льшій і свою гідросферу, і своє повітря. Стерничий знав і незабаром усі її моря втратять воду до краплини і по-несуть у майбуття лише спомин про неї.
Міжпланетна буря шаленіла. Стерничий не міг відірвати ока від екрана, та й увесь екіпаж пильно стежив за рідкісним явищем: адже впродовж гігантської спіралі Галактики вони такого не спостерігали. У кожного в оці світилося зачарування й подив. Коли згадували свого зниклого товариша, виринала тінь жалю.
II
Водяна гора набухала, ширилась і, зблискуючи під сонцем, росла все вище і вище. І ось перед завороже-ним оком Ученого уже здійнявся гірський хребет з розтопленого скла — то сліпучого, то темно-синього.
Дослідник не зводив ока з цього видовища, воно притягувало його, наче магнітом, наповнювало незна-ним досі хвилюванням. Подих смертельної небезпеки породжував у нього відчайдушну відвагу. Відчував, як вібрує скеля, а від неї й металева лапа "Птаха", об яку він обіперся спиною. Було жахно до млості, але й радіс-но: потрапив у самісіньку гущу розгойданих стихій, стояв віч-на-віч з міжпланетною бурею! Такого блаженства Дослідник не відчував ще ніколи, хоч вони мандрують з найдальшого кутка Галактики. Нехай собі колеги спо-стерігають крізь ілюмінатори та оптичні прилади з високої орбіти, яку визначив Стерничий. А він ось тут, у самому вировищі. Пружний вітер періщив по обличчю солоними бризками, і він відчуває небезпеку на смак!
Їхня материнська планета заспокоїлась мільйони років тому, тепер це врівноважена система, гладенька куля, на якій нічого несподіваного не трапляється, на якій мислячі істоти, вже, здається, пройшли зеніт свого розвитку… Непропорційно великі голі голови, маленькі тільця — такий наслідок однобокої цивілізації. Не те що в тутешніх напівдиких аборигенів: міцне, ніби з криці, тіло, на голові — густа шерсть, до того ж у них парні органи зору, слуху… Може, еволюція поведе їх по іншому шляху?
Дослідник дивився на розбурханий океан, і думки в голові пливли, як оті високі хвилі.
Це молода планета, тут усе ще в русі, навіть процес горотворення не закінчився. А оцей катаклізм, він разюче змінить обличчя планети!
Знову подумав про аборигенів. Гарний подарунок вручає їм природа — планета одержує величезну кількість води, цілі моря! Чи витримають? Чи вціліють? Витримають!