Час від часу вовки по двоє й по троє перебігали подорожньому шлях. Та вони пробігали мимо. їх було небагато, до того ж вовки полювали на оленів, які не чинили опору. А ця дивна двонога істота, що тримається вертикально, може, чого доброго, кусатися й дряпатися.
Надвечір подорожній натрапив на розкидані кістки: вовкам удалося розтерзати жертву. То були рештки молодого карібу, який ще годину тому мукав, стрибав, бігав, сповнений життя. Подорожній дивився на кістки, пообгризувані, наче обстругані, але рожеві, бо в їх клітинах життя ще не вмерло. А можливо, що й з ним таке трапиться, поки мине день! І таке воно, життя. Марне й недовге. Тільки воно й причиняє муки. Смерть — милосердна. Вмерти — значить заснути. Смерть — це кінець, спокій. Так чому ж тоді він не хоче вмерти?
Але це філософствування тривало недовго. Він присів навпочіпки, взяв кістку в рот і почав висмоктувати з неї рештки життя, які ще забарвлювали її в блідорожевий колір. Солодкий смак м’яса, тонкий і ледве вловимий, як далекий спогад, доводив його до божевілля. Він стискував щелепи й трощив кістки. Інколи кришилася кістка, інколи ламалися його зуби. Потім подорожній став розбивати кістки камінням, розтирав їх на кашу і ковтав. Поспішаючи, він порозбивав камінням пальці, та ще й дивувався, що вони не дуже боліли.
Настали страшні дні — падав сніг та йшов дощ. Подорожній несвідомо розташовувався на відпочинок і вирушав знову. Він ішов і вночі, і вдень. Відпочивав там, де падав, а коли згасаюче в ньому життя спалахувало й горіло трохи яскравіше, він повз уперед. Як людина, подорожній більше не боровся. Гнало його вперед саме життя, яке не хотіло вмирати. Він не страждав. Нерви його ніби завмерли, оніміли, а думка потопала серед химерних видінь та чудових мрій.
Однак він смоктав і жував розтрощені кістки молодого оленя. Рештки кісточок він зібрав і поніс з собою. Подорожній більше не вибирався на горби і не переходив вододіли, а несвідомо брів уздовж великого струмка, який біг широкою долиною. Подорожній вже не бачив ні струмка, ні долини, тільки видіння. Його душа й тіло просувалися вперед поруч, але все ж таки окремо; такою тонкою була нитка, що з’єднувала їх.
Якось подорожній прокинувся зовсім притомний; він лежав горілиць на камінному виступі. Сонце світило ясно й тепло. Здалеку доносилось мукання молоденьких карібу. Промайнула згадка про дощ, сніг і вітер, але він не знав, скільки часу термосила його буря — два дні чи тижні.
Подорожній пролежав якийсь час нерухомо, а благодійне сонячне проміння зігрівало його нещасне тіло своїм теплом. "Гарний день", подумала людина. Чи не можна тепер визначити, де вона опинилася? З болісним зусиллям подорожній перевернувся на бік. Внизу повільно текла широка річка. Його збентежило те, що він не знав цієї річки. Поволі стежив він очима, як річка вигиналась серед голих, темних і низьких горбів, ще більш голих, темних і низьких, ніж ті, які зустрічав він досі. Повільно, задумливо, безпристрасно простежив подорожній за течією дивного струмка аж до самого горизонту і раптом побачив, що цей струмок вливається в широке виблискуюче море. Але й це не зворушило його. "Дивно, — подумав він, — що ж це — міраж чи видіння?" Скоріше — видіння, плід хворобливої фантазії. І він ще більше переконався в цьому, коли побачив корабель, що стояв на якорі посеред виблискуючого моря... На мить подорожній заплющив очі, потім знову їх розплющив. Дивно, яке воно настирливе, це видіння. А втім, що ж тут дивного: нема і не може бути ні морів, ні кораблів посеред безлюдних просторів, так само, як немає патронів в його рушниці.
Подорожній почув якийсь звук позад себе — чи то хрипіння, чи то кашель. Дуже повільно, відчуваючи страшну слабість та задерев’янілість в усьому тілі, він перевернувся на другий бік. Поблизу нічого не було видно, але подорожній терпеливо чекав. Дивні звуки почулися знову, і ось кроків за двадцять від себе він розгледів між двома зубчастими камінцями сіру голову вовка. Його гострі вуха стирчали не так рівно, як це подорожній бачив у інших вовків, очі були мутні й залиті кров’ю, його голова трималась слабо і безпорадно. Звір все ще щурився на сонячному світлі. Вовк, очевидно, був хворий, тому що хрипіння і кашель не переставали.
"Ось це принаймні справжнє", подумав він і знову повернувся на другий бік так, щоб можна було побачити світ, раніше закритий від нього маревом. Але море, як і колись, блищало вдалині, і корабель було ясно видно. Можливо, все-таки це дійсність? Подорожній надовго закрив очі і задумався, і нарешті, все зрозумів. Він простував на північний схід, віддаляючись від вододілу річки Діз до долини річки Коппермайн. Ця широка, лінива річка і є Коппермайн. Це блискуче море — Північний Льодовитий океан. Цей корабель — китобій, що відбився на схід, далеко на схід від гирла Мекензі й закинув якір в затоці Коронації. Подорожній згадав карту Гудзонової компанії, яку бачив колись, і все йому стало ясно й зрозуміло.
Він сів і почав думати, що тепер робити. Обмотки із ковдри порвались, і ноги перетворилися на безформні шматки сирого м’яса. Остання ковдра пропала. Рушниця й ніж десь пропали. Загубив подорожній і свій капелюх, а разом з ним і пачку сірників, засунутих за підкладку. Але сірники на грудях, завернуті в намащений олією папір і сховані в кисет, були цілі й сухі. Він подивився на годинник. Стрілки показували одинадцять, годинник ще йшов. Напевне, час від часу він заводив його.
Подорожній почував себе спокійно і впевнено. Незважаючи на надзвичайну кволість, він не відчував болю. Йому не хотілося їсти. Думка про їжу навіть не приваблювала його, і все, що він робив, диктувалось розумом. Подорожній відірвав обидві штанини до колін і обмотав ними ступні ніг. Якимсь чудом його котелок уцілів. Треба напитись гарячої води, перш ніж розпочати важку, — він це передбачав, — мандрівку до корабля.
Рухи подорожнього були повільні. Він весь тіпався, як паралітик. Вирішивши назбирати сухого моху, він переконався, що не може звестися на ноги. Довгий час він намагався підвестися, але задовольнився тим, що поповз рачки. Раз він підліз зовсім близько до хворого вовка. Звір неохоче подався назад, облизуючи щелепи язиком, який, здавалось, не мав сили рухатись. Подорожній помітив, що язик у вовка не звичайного здорового червоного кольору, а жовтуватобурого і наче покритий шорсткою кіркою напівсухого слизу.