Ввечері він зловив ще трьох піскарів, двох з’їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило ріденькі порослі моху, і він зміг скип’ятити води і зігрітися. Цього дня людина пройшла не більше десяти миль, а наступного дня, просуваючись тільки тоді, коли дозволяло серце, майже вдвоє менше. Шлунок уже нічим не нагадував про себе, наче заснув. Подорожній опинився в якійсь невідомій місцевості, де карібу зустрічалися частіше, а також і вовки. їхнє виття порушувало німу тишу пустелі. А одного разу троє вовків крадькома перебігли йому дорогу і зникли.
Ще одна ніч; а вранці, опам’ятавшись нарешті, він розв’язав ремінці, які стягали поморщену торбинку. З неї посипався жовтий струмінь золотого піску та саморідних грудочок золота. Подорожній на око розділив це золото на дві рівні частини, заховав одну частину під помітний камінь, загорнувши її в шмат ковдри, а другу частину поклав знову в торбинку. Останніми залишками ковдри він обмотав ноги. Подорожній не хотів розлучатися з рушницею: адже ж там, в схованці на березі річки Діз, зберігалися набої.
День був туманний, і цього дня людина знову відчула голод. Подорожній дуже ослаб, і в нього так крутилась голова, аж темніло часом в очах. Тепер він щоразу спотикався і падав, і, якось зачепившись, упав прямо на гніздо білої куріпки. Там сиділо четверо пташенят, які щойно вилупились, — маленькі тріпотливі грудочки життя, на один ковток; і він жадібно з’їв їх, запихаючи живими в рот, і трощачи зубами, мов шкаралупу з яєць. Мати пташенят з голосним криком побивалась навколо. Він намагався підбити її прикладом своєї рушниці, але вона відлетіла. Тоді він почав кидати на неї камінцями і випадково підбив крило. Куріпка, то підлітаючи, то волочачи підбите крило, кинулась тікати, але подорожній не переставав гнатись за нею.
Пташенятка тільки роздратували його апетит. Незграбно шкутильгаючи, він кидав на куріпку камінцями і часом хрипко викрикував, потім замовкав, терпеливо підводився на ноги після того, як падав, і протирав рукою очі, борючись з млостю.
Погоня завела його в найбільш болотисте місце долини, і там він наткнувся на людські сліди на вогкому мохові. Це були не його сліди — мабуть, сліди Білла. Але він не міг зупинитись, тому що куріпка тікала все далі й далі. Спочатку треба зловити її, а потім можна повернутись і довідатись про сліди.
Подорожній заганяв пташку, але й сам вибився із сил. Вона, важко дихаючи, лежала на боку. Він, так само важко дихаючи, не мав сили доповзти до неї, хоч і лежав недалеко. А коли подорожній відпочив, відпочила й куріпка і випурхнула з-під його жадібно простягнутої руки. Погоня відновилась. Але настала ніч, і куріпка втекла. Похитуючись від втоми, подорожній упав лицем до землі з клунком на спині і розрізав собі щоку. Подорожній довго не ворушився, потім перевернувся на бік, завів годинник і так пролежав до ранку.
Другого дня знову стояв туман. Половина останньої ковдри пішла на обмотування ніг. йому не пощастило відшукати сліди Білла. Та це й не мало значення. Голод настійливо підганяв подорожнього вперед. Тільки... тільки він дивувався: невже Білл також заблудився? Опівдні ноша стала непосильно важкою. Знову подорожній розділив золото, на цей раз просто висипавши половину на землю. Надвечір він викинув і решту, собі залишив тільки клаптик ковдри, котелок і рушницю.
Подорожнього почали мучити галюцинації. Йому раптом здалося, що в нього залишився один патрон. Патрон був у патроннику рушниці, і подорожній не помітив його. А проте він весь час пам’ятав, що патронник рушниці порожній. Однак галюцинація не проходила. Він боровся з нею годинами, потім оглядав рушницю й переконувався, що вона не заряджена. Розчарування було настільки гірким, наче людина й справді сподівалася знайти патрон. Через півгодини галюцинації виникали знову. Подорожній знову боровся з ними, і все ж галюцинації поверталися, аж поки він не оглядав рушницю та сам себе не переконував. Іноді думкою подорожній линув далеко, а сам плентався як автомат. І якісь химерні картини й думки точили його мозок, наче черви. Але це продовжувалося недовго, бо муки голоду постійно нагадували про себе. Та ось подорожнього вразило таке видовище, від якого він мало не умлів. Він захитався, як п’яний, намагаючись не впасти. Перед ним стояв кінь. Кінь! Подорожній не вірив своїм очам, їх застилав густий туман, пронизаний блискучими цятками світла. Він зо зла протер очі, щоб відігнати видіння, і побачив не коня, а великого бурого ведмедя. Звір розглядав його з ворожою цікавістю.
Подорожній приклав до плеча рушницю, але згадав, що це ні до чого. Він опустив її і вихопив із розшитих бісером піхов мисливський ніж. Перед ним було м’ясо й життя. Він торкнувся великим пальцем леза: ніж був гострий. І кінчик теж. Він хотів сам кинутися на ведмедя і вбити його. Але серце подорожнього пересторожливо забилося — тумп-тумп-тумп. Потім він відчув, як серце підскочило кудись вгору і дрібно затремтіло, голову ніби стисло залізним обручем, і свідомість заволокло темрявою.
Спочатку ним оволоділо почуття несамовитої відваги, потім він перелякався. А що як звір кинеться на нього, такого слабого? Він випрямився на весь зріст, міцно стиснув ніж і грізно уставився на ведмедя. Ведмідь незграбно ступив пару кроків, став на задні лапи і несміливо заревів. Коли б людина кинулась бігти, ведмідь погнався б за нею. Але людина не побігла. З відчаю вона запалилася мужністю. Людина й собі заревла дико, страшно, як звір, даючи волю страхові, який невід’ємний від життя і тісно переплетений з самим його корінням.
Погрозливо заревівши, ведмідь подався геть в сторону, збентежений таємничою твариною на двох ногах, що виявилась такою рішучою й небоязкою. Але людина не ворухнулась, поки не минула небезпека, а потім почала тремтіти й повалилась на мокрий мох.
Людина примусила себе підвестися і пішла далі. Тепер інший страх охопив її. Людина боялась не того, що може вмерти з голоду. Страшно, що може загинути не своєю смертю раніше, ніж голод виснажить останні сили і заглушить останнє прагнення зберегти життя. Кругом були вовки. З усіх боків в пустелі чулось їхнє виття, що сповняло повітря погрозою. Ця погроза була настільки відчутною, що подорожній мимоволі, піднімав догори руки, щоб відсунути її від себе, наче то були стіни роздутого вітром намету.