Вдень подорожній прийшов у долину, де було багато дичини. Ніби дратуючи його, мимо, на відстані пострілу з рушниці, пронеслось стадо карібу, голів з двадцять. Він почував дике бажання погнатися за ними і був певен, що зможе наздогнати. Потім назустріч вибігла чорна лисиця, несучи в зубах куріпку. Він закричав. Це був жахливий крик, перелякана лисиця метнулася в сторону, але куріпку не випустила.
Надвечір подорожній дійшов до глинясто-каламутного струмка, що протікав крізь очеретяні зарослі. Міцно схопившись за очеретину біля самого кореня, він витяг із землі щось схоже на молоденьку цибулинку, завбільшки з ніготь. Цибулинка була м’яка, і його зуби вп’ялися в неї з апетитним хрумтінням. Але волокно було тверде, ніби прядиво, насичене водою, як ті мохові ягоди, й позбавлене поживності. Людина скинула свій клунок і рачки поповзла в зарослі, гризучи очерет і плямкаючи, наче тварина.
Людина дуже стомилася, і часто з’являлося бажання відпочити — лягти й заснути, але голод — саме голод, а не бажання дістатися до Країни Маленьких Паличок — весь час підганяв уперед.
Подорожній шукав у маленьких калюжках жаб і копав землю нігтями, шукаючи черв’яків, хоча знав, що ні жаби, ні черв’яки не існували таю далеко на півночі.
Він марно заглядав у кожну калюжу і, нарешті, з настанням присмерку, побачив в одній такій калюжі рибинку, завбільшки з піскаря. Подорожній встромив у воду руку аж по плече, але рибка втекла від нього. Тоді він почав її ловити обома руками та скаламутив воду до самого дна. Захопившись ловлею, він і сам упав у воду і змок до пояса. Вода так скаламутилась, що рибинку вже не можна було розгледіти: довелося чекати, поки мул осяде на дно.
Подорожній знову заходився ловити рибинку і знову скаламутив воду. Але не було сили чекати. Він одв’язав котелок і почав вичерпувати воду із калюжі. Спочатку черпав люто, забризкуючись й виливаючи воду так близько, що вона збігала назад до калюжі. Потім почав діяти обережніше, намагаючись зберегти спокій, хоч серце його розривало груди, а руки тремтіли. За півгодини калюжа була майже висушена. Не залишилось там і кухля води. Але рибки в калюжі не було. Він побачив між камінням потайну щілину, через яку рибинка й вислизнула в іншу, ще більшу калюжу — таку, що подорожній не зміг би спорожнити за цілу добу. Коли б знати про щілину раніше, її можна було б закрити камінцем, і рибинка не втекла б від нього.
Подумавши про це, він весь зіщулився і безсило впав на мокру землю. Спочатку заплакав тихо, потім заридав голосно, звертаючись до немилосердної пустелі, яка оточувала його навколо, і довго не міг заспокоїтись, схлипуючи без сліз.
Розпалив багаття, зігрівся, випивши кілька кухлів гарячої води, і розташувався на нічліг на кам’яному виступі, так само як і минулої ночі. Перед тим як лягти, він провірив, чи не промокли його сірники, і завів годинник. Ковдри були мокрі й липкі. Біля кісточки боляче сіпало. Але він знав одно — що голодний, і в неспокійному сні йому ввижалися свята, бенкети і страви, приготовані найрізноманітнішими способами.
Подорожній проснувся промерзлим і зовсім хворим. Сонця не було. Сірий тон землі та неба став ще темніший, ще глибший. Повівав їдкий вітер, і перший лапатий сніг побілив вершини горбів. Поки людина розпалювала багаття і кипятила воду, повітря навколо неї ніби загусло и побіліло. Це пішов сніг наполовину з дощем, лапатими вогкими сніжинками. Спочатку сніжинки розтавали, ледве торкнувшись землі, але потім вкрили землю, погасили вогонь і знищили запас сухого моху.
Подорожній звалив на спину свій тюк і поплентався далі, невідомо куди. Його вже не цікавили ні Країна Маленьких Паличок, ні Білл, ні схованка під перевернутим човном на березі ріки Діз. Ним керувало одне бажання: "їсти!" Подорожній божеволів від голоду. Він більше не вибирав дороги, тільки намагався триматися низин, брів по мокрому снігу, рвав напомацки водянисті мохові ягоди й мало не падав, висмикуючи з корінням очерет. Але ця несмачна їжа зовсім не насищала. Потім натрапив на якусь кисленьку травичку і поїв усе, що знайшов. Та й травички було небагато, до того ж вона стелилась по самій землі і ховалась під кількома дюймами снігу.
Цієї ночі він не мав ні багаття ні гарячої води, заліз під свої ковдри і заснув неспокійним сном. Сніг змінився холодним дощем. Подорожній часто прокидався, відчуваючи, як дощ ллє йому на обличчя. Наступив день — сірий день без сонця. Дощ перестав. Зникло і болюче відчуття голоду. Був тільки тупий, ниючий біль у шлункові, але це не завдавало йому особливих мук. Думка людини стала працювати краще, і вона знову думала про Країну Маленьких Паличок і про сховище на березі річки Діз.
Подорожній порвав рештки однієї з ковдр на смужки й обмотав ними закривавлені ноги, змінив пов’язку на кісточці і приготувався до нової мандрівки. Підійшовши до свого вантажу, він довго стояв над зморщеною торбинкою із лосьової шкіри, але все ж таки взяв її з собою.
Сніг розтанув під дощем, і тільки вершини пагорків біліли. Зійшло сонце, і подорожньому вдалося визначити сторони світу, хоч тепер вже знав, що заблудився. Може, блукання в ці голодні дні завели його занадто далеко вліво. Отже, тепер він тримався правої сторони, намагаючись знову знайти вірний напрямок.
Хоч муки голоду й не були вже такі гострі, але подорожній почував, що дуже охляв. Збираючи ягоди і стебла очерету, він часто зупинявся й відпочивав. Язик у нього пересох, розпух і ніби покрився тонкими волосинками, в роті було якось гірко. Чимало клопоту завдавало йому серце. Не встигав він пройти кілька кроків, як воно починало своє невблаганне тук-тук-тук, а потім зривалось і сильно тремтіло дрібними частими ударами, від яких він задихався, втрачаючи свідомість.
В обід подорожній знайшов у великій калюжі двох піскарів. Вичерпати калюжу було неможливо, але тепер він заспокоївся і умудрився спіймати їх своїм залізним котелком. Вони були завбільшки з мізинець, але він вже не відчував гострого голоду. Тупий біль в шлункові став ще тупішим і слабшим. Здавалось, що його шлунок дрімає. Він з’їв рибу сирою, примушуючи себе старанно розжовувати її. Хоч подорожньому й не хотілося їсти, але він підкорявся міркуванням про те, що мусить їсти для того, щоб жити.