Випивши кухоль гарячої води, подорожній відчув у собі досить сили, щоб звестися на ноги і навіть іти, якщо тільки смертельно хвора людина може ходити. Майже кожної хвилини він мусив зупинятися і відпочивати. Його кроки були слабі й непевні, і такою ж слабою й непевною ходою брів услід за ним вовк; і за ніч, коли темрява оповила виблискуюче море, людина наблизилася до берега не більше як на чотири милі.
Цілу ніч подорожній чув кашель хворого вовка і час від часу мукання молодих карібу. Скрізь було життя, повне сили й здоров’я, і він знав, що хворий вовк тягнеться услід за ним в надії, що людина умре першою. Вранці, розкривши очі, подорожній побачив, що на нього дивиться вовк — з тугою і жадібно. Вовк стояв, похнюпивши голову і підгорнувши хвіст, наче бідолашний пес. Звір трусився від холодного ранкового вітру і безнадійно вищирив зуби, коли людина озвалася до нього не голосом, а якимсь хрипким шепотом.
Сонце світило ясно, і весь ранок людина, спотикаючись і падаючи, брела в напрямку до моря і корабля. Погода була розкішна. Стояло коротке бабине літо, властиве тим широтам. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра чи післязавтра.
Після полудня подорожній натрапив на чийсь слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а лізла рачки. Йому спало на думку, що то міг бути Білл, але ця думка його не зацікавила, не порушила тупої байдужості. Почуття й переживання вже залишили подорожнього. Не відчував більше болю. Шлунок і нерви ніби заснули. Але життя гнало його вперед. Він був дуже стомлений, але вмирати не хотів. І тому подорожній ще їв мохові ягоди й піскарів, пив гарячу воду й насторожено слідкував за хворим вовком.
Він пішов по сліду іншої людини і скоро побачив її кінець: кілька свіжообгризених кісток на мокрому поцяткованому лапами багатьох вовків моху. Тут же валялася зморщена торбинка з лосьової шкіри, така ж сама, як була і в нього, але роздерта гострими зубами. Він підняв торбинку, хоч вага її була занадто великою для його слабих пальців. Так, значить, Білл ніс цю торбинку аж до останку. Ха-ха! Оце б поглузувати з Білла. Він виживе й візьме торбину з собою на корабель, який стоїть на блискучому морі. Сміх подорожнього звучав хрипко й зловісно, ніби каркання ворони, і хворий вовк приєднався до нього, сумно виючи. Людина раптом замовкла. Як вона могла з Білла сміятись? Якщо це — Білл. Якщо ці кістки, такі рожево-білі й чисті, були колись Біллом!
Подорожній відвернувся. Ну що ж, Білл покинув його, але він не візьме золота Білла й не буде смоктати його кісток... "А Білл, напевне, зробив би так, якби все сталося навпаки", роздумував подорожній, шкутильгаючи далі.
Дійшов до невеличкого озерця. Нахилившись подивитися, чи немає в ньому піскарів, він раптом, ніби ужалений, відсахнувся назад. Подорожній побачив у воді своє відображення. Це страшне видовище вразило навіть його приспану чутливість. В озерці плавали три піскарі, але це озерце було таке велике, що нічого було й думати про те, щоб вичерпати воду. Після кількох невдалих спроб спіймати риб котелком, людина відмовилася від свого наміру, боячись, що від слабості може впасти в калюжу і втопитися. З цієї ж причини подорожній не наважився пуститися вплав річкою на одній із багатьох колод, принесених течією до піщаних мілин.
Того дня віддаль між ним і кораблем зменшилася на три милі; наступного дня — на дві, тому що тепер він повз рачки, так само як Білл. Наприкінці п’ятого дня до корабля лишалося ще сім миль, а подорожній не міг уже пройти й милі за день. Бабине літо ще тривало, і людина продовжувала лізти, час від часу втрачаючи свідомість, а позад неї весь час кашляв і хрипів хворий вовк. Коліна людини, як і її ступні, кровоточили, і хоч вона обмотала їх клаптями своєї сорочки, позад неї — на мохові і камінні — лишався червоний слід. Одного разу, озирнувшись, людина побачила, як вовк жадібно лизав її кривавий слід, і ясно уявила собі, який її чекає кінець, якщо тільки вона сама не заб’є вовка. І тут почалась трагедія — страшна трагедія боротьби за існування. Хвора людина плазувала, хворий вовк плівся за нею. Дві істоти волочили свої напівмертві тіла через пустелю, і одна чекала смерті другої.
Коли б це ще був здоровий, сильний вовк, людина примирилася б з своєю долею, але думка про те, що вона потрапить, як пожива, в черево цій огидній напівмертвій істоті, була людині противна. В ній ще залишилось почуття гидливості. Але людина знову почала марити, її знову мучили галюцинації, а світлі проміжки наставали рідше і на короткий час.
Одного разу подорожній прийшов до пам’яті від уривчастого дихання над самим його вухом. Вовк незграбно відскочив і, не втримавшись на ногах від слабості, перекинувся на спину. Це було смішно, але людина не розсміялась і навіть не злякалася. Подорожній уже був не здатний будь-що сприймати. Але його розум на мить прояснився, і він лежачи міркував. До корабля залишилось не більше чотирьох миль. Протерши очі, ніби застелені туманом, подорожній зовсім виразно побачив корабель, біле вітрило маленького човника, що нісся по блискучому морю. Але подорожньому ніколи не проповзти цих чотирьох миль. Він знав це і не відчував хвилювання. Знав, що йому не проповзти й півмилі, а все-таки подорожній хотів жити. Як можна вмерти після всього, що довелося перенести! Доля вимагала від нього занадто багато. І, вмираючи, він боровся зі смертю. Можливо, це було просто божевілля, але, будучи в самих пазурах смерті, він зневажав смерть і продовжував боротися.
Людина закрила очі і величезним зусиллям волі примусила себе зосередитись. Вона не хотіла піддаватись забуттю, яке заливало всі глибини її свідомості, наче морський приплив. Це мертвуще забуття набігало, як хвилі, і потроху затопляло все єство подорожнього. Часом він майже потопав у ньому, безпорадно борсаючись, а потім, спонукуваний якоюсь незрозумілою силою, знаходив в собі нові обривки волі і випливав на поверхню.
Людина непорушно лежала на спині і чула, як повільно наближається до неї хрипке дихання хворого вовка. Ближче й ближче... нескінченно довго... Але людина не ворушилась. Ось дихання вовка вже біля самого її вуха. Шорсткий, сухий язик тернув людину по щоці, наче наждачним папером. Вона рвучко простягнула обидві руки, у всякому разі, — хотіла простягнути. Пальці скарлючилися, як пазури, але ухопили повітря. Швидкість і впевненість потребують сили, а в людини цієї сили вже не залишилось.