— З харчами чи так?
— А скільки коштує з харчами?
— Двадцять франків за душу. Їжа — тричі на день. Сніданок у своїй кімнаті, обід і вечеря в їдальні.
— Я гадаю, на перший день візьмемо з харчами, — звернувся Керн німецькою до Рут. — Адже це можна змінити коли завгодно. Головне те, що на перший час ми матимемо дах над головою.
Рут мовчки кивнула.
— Тоді візьмемо з харчами, — сказав Керн. — А є різниця в ціні, якщо ми візьмемо одну кімнату на двох?
Хазяйка похитала головою.
— Вільних кімнат на дві особи зараз нема, інші кімнати сто сорок перша і сто сорок друга. — Вона кинула на стіл два ключі. — Платити щодня. Наперед.
— Гаразд.
Керн заповнив бланки заявок на прописку без дати, потім заплатив і взяв ключі. Біля кожного з них теліпалася величезна дерев'яна груша з випаленим номером кімнати.
Обидві кімнати містилися поряд. То були вузенькі комірчини з одномісними ліжками і вікнами у двір. Порівняно з ними кімната в "Гавані" здавалась палацом. Обдивившись, Керн зауважив:
— Справжні емігрантські трущоби. Безвідрадні, проте затишні. Вони обіцяють не більше, ніж можуть дати. Як по-твоєму?
— По-моєму, це прекрасні кімнати, — відповіла Рут. — У кожного є кімната і ліжко. Ти пригадай, як було в Празі! По троє і по четверо в кімнаті.
— Правда, а я це вже й забув. Я саме згадав квартиру Нойманів у Цюриху.
Рут усміхнулась.
— А я — той сарай, де ми змокли до рубчика під дощем.
— Ти підходиш до цього діла розумніше за мене. Але ти знаєш, чому я так подумав?
— Знаю, — відповіла Рут, — але це хибна думка, і вона ображає мене. Ми купимо трохи крепового паперу і зробимо з нього шикарні абажури. Коло цього столу ми будемо вивчати французьку мову й, визираючи надвір, милуватися клаптиком неба над отим дахом. Спатимемо на цих ліжках і вважатимемо їх найкращими в світі й, коли, прокинувшись, виглянемо у вікно, цей захаращений двір буде сповнений романтики, бо це один із дворів Парижа.
— Добре! — погодився Керн. — Тоді ходімо зараз у їдальню. Там нам дадуть французький обід. Він теж має бути найкращим у світі!
* * *
Їдальня готелю "Верден" містилася в підвалі, за що пожильці прозвали її катакомбами. Щоб туди потрапити, треба було подолати довгий, заплутаний шлях через площадки сходів, через коридори і якісь загадкові, пропахлі нафталіном кімнати, де повітря застоялось, наче вода в заболоченому ставку. Їдальня була досить велика, бо водночас обслуговувала й готель "Інтернаціональ", що стояв поряд і належав сестрі хазяйки "Вердена".
Та спільна їдальня була центром тяжіння обох ветхих готелів. Емігрантам вона заміняла те, чим були для християн катакомби в стародавньому Римі. Якщо в "Інтернаціоналі" починалась перевірка, всі зникали через їдальню у "Верден", — і навпаки. Спільний підвал був справжнім порятунком.
Рут і Керн на хвилину нерішуче зупинились біля дверей. Навіть зараз, опівдні, в залі горіло світло, бо вікон не було. О цій порі електричне світло здавалося якимсь дивно недоречним і хоробливим — так, наче там лишилась частина часу, забута з учорашнього вечора.
— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.
— Де?'
— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!
Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.
— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий "Верден"?
— Доктор Класман підказав нам.
— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. "Верден" — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?
— Так, але тільки на один день.
— Добре зробили. Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.
— А як тут?
— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.
Усі троє посідали до столу Мариля.
— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-товстулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.
Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.
— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.
— Тижнів так на два, — відповів Керн.
Мариль кивнув.
— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?
— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?
— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. Їх приймають і платять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нансенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них лишилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?