— Що там скоїлося? — запитав схвильовано Керн.
Портьє здивовано озирнувся на нього і мляво сказав:
— Нічого особливого. Там один п'яний не хотів платити.
— І більш нічого?
— А що ж іще могло бути? Таке в нас трапляється.
Він одімкнув двері сусідньої кімнати і впустив туди чоловіка з чорними як смола вусами й біляву жінку, що йшла слідом, погойдуючи стегнами. Керн зачинив двері й навпомацки пішов назад. Наскочив на ліжко і, шукаючи опори, зненацька відчув під рукою пружні груди Рут. "Прага…" — блискавкою майнуло в голові, і його ніби залила хвиля ніжності. Тієї ж миті груди здригнулися, Рут підвелась на ліктях, і незнайомий, боязкий, здушений голос прошепотів:
— Що… що тут? Ради Бога… — і замовк, тільки подих чути було в пітьмі.
— Це я, Рут, — мовив Керн, лягаючи в постіль. — Це я. Я розбудив тебе?
— А, ти… — промурмотіла вона і знов опустилась на подушку.
Рут одразу ж заснула знову, притулившись гарячим личком до Кернового плеча.
"От до чого тебе довели, — з гіркотою подумав Керн. — Тоді в Празі ти тільки стиха спитала: "Хто це?" — а тепер уже тремтиш уся від страху…"
— Роздягайся догола. — Із сусідньої кімнати почувся густий чоловічий голос. — Я позаздрився на твої товсті стегна.
Жінка хихикнула.
— О, тоді матимеш утіху.
Керн затамував дух. Тепер він збагнув, куди потрапив: у дім для побачень. Глянув скоса на Рут. Вона, здається, нічого не чула.
— Рут, — промовив він майже зовсім беззвучно, — моя кохана, ти стомилась, бідний маленький поні — спи, спи, не прокидайся.
Те нас не обходить. Я люблю тебе, ти любиш мене, і, крім нас, тут нема нікого…
— Ого-го! — заіржав чоловік за тонкою стіною, і щось лунко ляснуло. — Оце клас, і чортам завидно! Наче камінь!
— Ай! — вереснула жінка. — Ти сказився, чортів бик!
— А ти ж як думала! Я ж не дерев'яний!
— Нас тут немає, Рут, — шепотів Керн. — Ми далеко звідси. Ми лежимо на луках, над нами сяє сонечко, а навколо цвітуть ромашки і польові маки. Десь кує зозуля, а над твоїм личком пурхають барвисті метелики…
— Повернись! Нехай світло горить! — здавлено гримів густий голос поряд за стіною.
— Чого ти ще хочеш? Ах… — пирснула сміхом жінка.
— Ми з тобою в маленькій сільській хатині, — шепотів Керн. — Зараз вечір, ми попоїли кислого молочка зі свіжим хлібом. Над нами спадає вечірній присмерк, навкруги тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного…
Поряд за стінкою почулися метушня, вигуки, зойки.
— Я схиляю голову на твої коліна, я відчуваю твою руку на моїй голові. Ти вже не боїшся нічого, у тебе є паспорт, і всі поліцаї вітаються з нами, навколо тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного… Я…
У коридорі загупали кроки. По другий бік кімнати, звідки досі не було чути нічого, забряжчали ключі.
— Дякую, — пробубонів портьє: — Щиро дякую.
— А що ти мені подаруєш, золотко? — спитав знуджений жіночий голос.
— Я не багатий, — відповів чоловік. — Півсотні з тебе досить?
— Ти з глузду з'їхав! Менш, як за сотню, я і ґудзика не розстебну!
— Але ж, пташечко моя… — чоловічий голос понизився до горлового шепоту.
— Ми з тобою відпочиваємо на березі моря, — владно шепотів Керн. — Ти скупалася й заснула на теплому пісочку. Море блакитне, а на обрії біліє вітрило. Квилять чайки,.з моря віє теплий вітерець…
Раптом щось загуркотіло в стіну. Рут стрепенулась.
— Що там? — сонним голосом спитала вона.
— Нічого, нічого. Спи, спи, Рут.
— Ти тут, еге?
— Я завжди з тобою, Рут, і люблю тебе.
— Добре… Не кидай мене… — І вона знов заснула.
— Ти коло мене, і я завжди з тобою, і весь цей бруд не обходить нас, і весь той бруд, крізь який нас женуть, — шепотів Керн, силкуючись заглушити непристойний шум погодинного готелю. — Ми тут самі, ми молоді, і наш сон чистий, невинний, Рут, мій ти любий поні з далеких, квітучих полів кохання…
* * *
Керн вийшов із бюро допомоги біженцям. Він і не сподівався почути щось більше, як почув там. Про дозвіл на проживання нема чого й думати. Допомогу надають лише в крайніх випадках. А працювати і з дозволом на проживання і без нього, ясна річ, заборонено.
Усе це не дуже засмутило Керна. Такі порядки в усіх країнах. І все ж якось жили тисячі емігрантів, тоді як за всіма законами їм судилося б давно померти з голоду.
У приймальні він трохи постояв. Кімната була повна людей. Керн пильно оглянув кожного. Потім підійшов до чоловіка, який сидів трохи осторонь, спокійний і розважливий на вигляд.
— Вибачте мені, — сказав Керн, — я хотів вас дещо спитати. Ви не скажете, де тут можна пожити без прописки? Я тільки вчора приїхав до Парижа.
— У вас є гроші? — спитав той, анітрохи не здивувавшись.
— Дещо є.
— Маєте змогу платити за кімнату шість франків на добу?
— Поки що маю.
— Тоді йдіть у готель "Верден", на Рю-де-Тюрен. Скажете хазяйці, що я прислав вас. Моє прізвище Класман. Доктор Класман, — додав чоловік з ноткою гіркого гумору в голосі.
— А той "Верден" безпечний од поліції?
— Безпечного для нас нічого немає. Там заповните анкетку без дати, яку в поліцію не здадуть. У разі перевірки ви завжди можете сказати, ніби щойно прибули й анкету передадуть поліції завтра вранці, розумієте? Головне, щоб вас не злапали. Для цього там є шикарний підземний вихід. Та вам його покажуть. "Верден", власне, й не готель — це споруда, яку мудрий і завбачливий Господь Бог створив іще п'ятдесят років тому спеціально для емігрантів. Ви газету вже прочитали?
— Уже.
— Тоді віддайте її мені. На цьому ми з вами й квити.
— Гаразд. Щиро вдячний.
Керн пішов до Рут, що чекала на нього в кафе на розі того ж кварталу. Перед нею лежали план міста і французька граматика.
— Дивись, — мовила вона, — це я щойно купила в одній книгарні. Дешево. У букініста. По-моєму, це речі, потрібні нам для завоювання Парижа.
— Точно. Ми негайно ж і скористаємось ними. Давай поглянемо, де Рю-де-Тюрен.
* * *
Готель "Верден" являв собою стару будівлю, з якої вже обвалились великі шматки штукатурки. До нього вели невеличкі двері, за ними в ложі сиділа хазяйка, худюща жінка в чорному вбранні.
Калічачи французьку мову, Керн виклав їй своє прохання. Хазяйка оглянула обох молодят з ніг до голови своїми чорно-блискучими пташиними очима й коротко спитала: