— Правда, — кивнув Керн. — Та воно й згодиться. Я, мабуть, махну до Франції, як випустять.
Вони сіли в кутку на долішніх нарах. Угорі над ними вовтузився шахрай. У нього був недогризок олівця, й він розмальовував стіни сороміцькими малюнками.
Тюремна одіж висіла на худющому професорові, як на вішалці. У нього була кошлата руда борода й голубооке дитяче обличчя.
— Почнемо з найпрекраснішого і найпростішого слова у світі, — сказав він, чарівливо усміхнувшись, без найменшої іронії, — зі слова "la liberté" — свобода.
* * *
Керн багато чого навчився за два місяці свого ув'язнення. На третій день він уже вмів під час прогулянки у дворі розмовляти з іншими в'язнями в колоні, не ворушачи губами. А у швальні таким самим способом зазубрював французькі слова, якими напихав його професор. Вечорами, коли він стомлювався від французької мови, злодій навчав його робити з дротини відмичку, укоськувати злих собак, непомітно зариватись у копицю сіна, щоб переспати там. Від нього ж Керн довідався, чим і в яку пору можна поживитись на полях та городах. Шахрай примудрився принести з собою в камеру кілька випусків "Елегантного світу". Опріч Біблії, ці брошурки були єдиним, що вони мали для читання, і з них вони дізнались, як слід одягатись, ідучи на дипломатичний прийом, коли треба носити в петлиці фрака червону гвоздику, а коли білу тощо. На жаль, злодія ніяк не можна було переконати в одному: він уперто твердив, що до фрака належиться чорна краватка-метелик, бо звик бачити таке на кельнерах.
П'ятого дня вранці, коли їх виводили з камери, в'язень-прибиральник так штовхнув Керна, що той аж поточився й мусив спертись на стіну.
— Не спи, роззяво! — ще й гримнув прибиральник.
Керн удав, ніби не може встояти на ногах. Він хотів таким робом безкарно дати здачі — ніби ненароком вдарити прибиральника носаком по нозі. Та не встиг він цього зробити, як прибиральник смикнув його за рукав і шепнув:
— За годину попросись до клозету. Скажеш, заболів живіт. — А потім гарикнув: — Ну, ворушись! Ждати тебе чи що?
На прогулянці Керн увесь час думав, чи не хоче прибиральник підстроїти йому якусь каверзу. На роботі, у швальні, Керн тихенько порадився зі злодієм, старим тюремним щуром.
— Попроситись можна, — сказав той. — Це твоє законне право. За це він тобі нічого не може зробити. Хто проситься частіше, хто рідше, це ж природна потреба. Але там стережись!
— Добре. Побачу, чого він хоче. Принаймні якась розвага.
Керн прикинувся, ніби в нього заболів живіт, і прибиральник відімкнув йому. Завівши Керна до клозету, він сторожко озирнувся, потім спитав:
— Сигарету хочеш?
Курити було заборонено. Керн засміявся.
— А, он воно що! Ні, голубе, так дешево мене не купиш.
— Ет, не базікай. Думаєш, я тобі насолити хочу? Ти знаєш Штайнера?
Керн пильно глянув на прибиральника й відповів:
— Ні.
У нього зразу ж виникла підозра, що це пастка, наставлена на Штайнера.
— Ти не знаєш Штайнера?
— Не знаю.
— Добре. Тоді слухай. Штайнер переказує тобі, що Рут у безпеці. За неї не хвилюйся. Як одсидиш, попросися, щоб вислали до Чехії, і повертайся до Відня. Ну, тепер ти його знаєш?
Керна раптом пройняв дрож.
— Може, закуриш усе-таки? — спитав прибиральник.
Керн кивнув. Прибиральник видобув із кишені пачку "Мемфісу" та коробок сірників.
— Тримай. Це від Штайнера. Тільки, як попадешся ненароком, не кажи, що я приніс. А тепер сядь покури. Дим пускай у вічко. Я постою постережу.
Керн сів навпочіпки, вийняв сигарету, переломив надвоє й припалив одну половинку. Отже, Рут у безпеці. Штайнер дбає про нього. Перед Керновими очима була брудна стіна з непристойними малюнками, проте йому здавалося, ніби тут так гарно, як ніде у світі.
— А чому ти не признався зразу, що знаєш Штайнера? — спитав прибиральник, коли він вийшов.
— На, закури й ти, — відказав Керн.
Прибиральник похитав головою.
— Ні, ні, що ти!
— А звідки ти його знаєш? — спитав Керн.
— Він мене якось із однієї халепи визволив. Із страшенної халепи… Ну, ходімо вже…
Вони повернулися до швальні. Професор і злодій запитливо глянули на Керна. Той кивнув і сів.
— Усе гаразд?— тихенько спитав професор.
Керн знову кивнув.
— Ну, давай далі, — прошепотів професор у свою руду бороду. — Aller. Неправильне дієслово. Je vais, tu vas, il…
— Ні, — перебив його Керн. — Сьогодні давайте візьмемо інше слово. Як буде "любити"?
— Любити? Aimer. Але ж це правильне дієслово!
— От саме тому, — відказав Керн.
* * *
Професора випустили через місяць. Злодія через півтора, а за кілька днів по ньому й шахрая.
Кілька днів Керн був у камері сам, потім йому привели двох нових співв'язнів. Він зразу побачив, що це емігранти. Один був уже літній, мовчазний, другий — років тридцяти. На їхній поношеній одежі видно було сліди неабияких зусиль підтримувати пристойний вигляд. Старший одразу ж ліг на нари.
— Звідки прибули? — спитав Керн молодшого.
— З Італії.
— Ну, і як воно там?
— Було добре. Я там два роки прожив. Тепер урвалося. Перевіряють усіх.
— Два роки! — здивувався Керн. — Оце здорово!
— Еге ж, але тут я за тиждень попався! І оце тут весь час таке?
— Останні півроку гірше стало.
Новак підпер голову руками.
— Скрізь гірше стає. До чого воно тільки йдеться?.. А як у Чехословаччині?
— Теж гірше. Забагато нас там. А в Швейцарії ви не були?
— Швейцарія надто маленька. Дуже скоро впадаєш в очі… І чом було мені не податися до Франції?.. — невидющим поглядом дивлячись перед себе, додав новак.
— А ви вмієте по-французькому?
— Умію, аякже! — новак пошкрябав розкуйовджену голову.
Керн зрадів.
— То давайте розмовляти французькою. Я оце якраз трохи навчився, і мені не хотілося б забувати.
Новак здивовано скинув на нього очима.
— Розмовляти французькою?.. — і холодно засміявся. — Е ні, вибачайте. Це надто безглуздо. Сидіти в тюрмі й цвенькати французькою! Химерні ідеї у вас у голові, слово честі!
— Анітрохи. Просто в мене химерне життя.
Керн іще трохи почекав — може, новенький передумає. Потім зліз нагору, на свої місце, і, лежачи, повторював у думці неправильні дієслова, аж поки не заснув.
* * *
Він прокинувся: хтось термосив його. Це був новачок, який не схотів розмовляти французькою.