— Може, ви й мене навчите?
— А чого ж! Скидайте окуляри. — Білявий поплескав його по плечу. — Заграй, давня кров Маккавеїв!
Зголосилося ще двоє учнів. Інші троє лишились на нарах і тільки з холодною цікавістю спостерігали за ними.
— Двоє станьте ліворуч, двоє праворуч! — командував білявий. — Починаємо прискорений курс брутальності — треба надолужити прогаяне за тисячоліття. Отже, запам'ятайте головне: в боксі б'є не рука, б'є весь корпус.
Він скинув піджак, учні теж, і після коротенького пояснення почалися вправи. Усі четверо завзято тупцювали у напівтемній камері.
Білявий з менторським виглядом дивився на своїх упрілих вихованців.
— Ну, гаразд, — сказав він нарешті, — це ви вже знаєте. Повправляйтесь, відсиджуючи свої вісім днів за підбурювання щирих арійців до расової ненависті. Тепер хвилинка-друга відпочинку. Дихайте глибше, відсапайтесь! А зараз я покажу вам короткий прямий удар — пружинистий стрижень боксу!
Він показав, як виконується цей удар, потім згорнув клубком свій піджак, підняв на рівень обличчя й звелів учням бити по згорткові.
Серед самого розпалу вправ двері раптом відчинились і служник-арештант заніс на таці кілька мисок з гарячою юшкою.
— Ой, що це!.. — він мерщій поставив тацю з мисками й гукнув позад себе у коридор: — Варта! Скоріше! Вони й тут зчепилися!
Надбігли два поліцаї. Білявий студент спокійно поклав згорнений піджак, четверо новоспечених боксерів вмить шаснули по кутках.
— Ех ти, динозавр! — владно напустився білявий на служника. — Баран тупоголовий! Сучка ти тюремна! — Потім обернувся до поліцаїв: — Те, що ви тут бачили, — це урок гуманізму. І ваша поява з нетерпелячою рукою на руків'ї гумового кийка була зайвою, розумієте?
— Ні, — відповів один поліцай.
Білявий глянув на нього з глузливим співчуттям.
— Тілесні вправи! Гімнастика! Зарядка! Тепер збагнули? Це що, наша вечеря?
— Авжеж, — підтвердив служник.
Білявий нахилився над мискою, гидливо скривив обличчя й несподівано загорлав:
— Заберіть геть! Як ви посміли принести мені оці помиї? Мені, синові голови верховного суду? Вам що, служба набридла? — Він пронизав поліцаїв гострим поглядом. — Я буду скаржитись! Викличте зараз же районного комісара! Негайно відведіть мене до начальника міської поліції! Завтра мій батько за вас міністрові юстиції такого перцю дасть!
Поліцаї лупали на нього очима, не знаючи, присадити їм цього крикуна чи остерегтися. А білявий студент не зводив з них пронизливого погляду.
— Це звичайний тюремний харч, пане… — обережно промовив нарешті старший поліцай.
— А хіба я в тюрмі? — Білявий аж потемнів відобрази. — Я під арештом! Ви що, не знаєте різниці?
— Та знаємо, знаємо… — поліцай уже явно злякався. — Звісно, пане, ви можете харчуватися за свій кошт. Це ваше право. Дайте служникові гроші, й він принесе вам гуляш…
— Нарешті розумне слово! — змінив білявий гнів на ласку.
— Ну… і, може, пляшку пива…
Білявий зміряв поліцая очима.
— А ви мені подобаєтесь! Я замовлю за вас слівце! Як вас звуть?
— Рудольф Егер.
— Чудово! Молодця! — Студент дістав із кишені гроші й дав служникові. — Дві порції гуляшу з картопляним пюре. Пляшку сливовиці…
— Алкогольні напої… — розкрив був рота поліцай Рудольф Егер.
— Дозволяються, — докінчив за нього білявий. — І дві пляшки пива — одну для варти, другу для нас.
— Красно дякую, цілую ручку! — зрадів Рудольф Егер.
— Якщо пиво не буде свіже й холодне, як лід, — попередив служника син голови верховного суду, — я відпиляю тобі ногу. Якщо ж буде хороше, решту грошей візьмеш собі.
— Не турбуйтесь, пане граф! — радісно озвався служник. — От де справжній, щирозлотий віденський гумор!
Незабаром він приніс замовлене. Студент запросив вечеряти й Керна. Той, бачачи, як євреї понуро сьорбають баланду, став був відмовлятися.
— Будьте зрадником! Це тепер модно! — підохотив його студент. — Крім того, я ж вас частую як партнера по картах.
Керн сів їсти. Гуляш так смачно пахтів… Та й, зрештою, він же не має паспорта… і взагалі тільки наполовину єврей.
— А ваш батько знає, що ви сидите тут? — спитав він.
— Мій батько? — Білявий зареготав. — Господи! Та він живе в Лінці, торгує полотном! У нас своя крамниця.
Керн сторопіло витріщився на нього.
— Любий мій, — спокійно сказав студент. — Ви, здається, ще не знаєте, що ми живемо в епоху блефу! На зміну демократії прийшла демагогія. Цілком природна послідовність. Ну, будьмо!
Відкоркувавши сливовицю, він налив чарку й підніс студентові в окулярах.
— Дякую, я не п'ю, — зніяковіло відмовився той.
— Звичайно! Я так і знав! — Білявий сам вихилив горілку. — За одне тільки це інші довіку переслідуватимуть вас. Ну, а як ми, Керне? Упораємо пляшечку вдвох?
— А чого ж!
Вони випили сливовицю до дна, потім полягали на нарах. Керн думав, що зразу ж засне, та, ледве задрімавши, знову й знову прокидався. "Ех, біс його матері! — думав він. — Тільки б знати, що там з Рут! І чи надовго вони мене запакують?"
Він дістав два місяці тюремного ув'язнення. Бешкет, завдання тілесних ушкоджень, опір представникам влади, повторний нелегальний перехід кордону — лишалось тільки дивуватися, як це йому не припаяли десять років.
Того ж дня він попрощався з білявим, котрого випустили на волю. Потім Керна відвели вниз, звеліли здати свій одяг і видали тюремний. Стоячи під душем, він пригадав, як його колись уразило, коли йому вперше наділи наручники. І йому здалося, ніби це було страшенно давно. Тепер він був навіть задоволений тюремним одягом: принаймні свій не псуватиметься.
Його товаришами по камері були один злодій, один дрібний шахрай і один росіянин, професор із Казані, засуджений як волоцюга. Усіх чотирьох водили працювати до тюремної швальні.
Перший вечір був тяжкий. Керн згадав те, що колись сказав йому Штайнер: тюрма гнітить тільки з першого разу, потім звикаєш. І все-таки він понуро сидів на нарах, втупившись у стіну.
— Ви вмієте говорити французькою? — раптом спитав його професор, що лежав навпроти.
Керн аж здригнувся з несподіванки.
— Ні, не вмію.
— А хочете навчитись?
— Авжеж. Хоч і зараз почнімо.
Професор підвівся.
— Знаєте, треба чимось займатись. А то думки заїдять.