Сидітиме до того часу вже кріпко "Пролетар на крилі", опанує повітря, і Леська літатиме так, як я тепер на автобусі їжджу.
А виросте ще більше Леська, будуть у Леськи коси русяві, будуть стегна пругкі й перса, як антонівка, — не хапатимуть Леськи в темних закутках за груди, бо не буде вже темних завулків, уже в Харкові Есхар засяє, а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає…
Бо буде скрізь ясно, як ясні тепер у Леськи іскриоченятка.
* * *
Простіть мені, товариші, що я не про досягнення, а про Леську.
Дуже ж бо Леська хороша дівчинка. Вона з манісіньких літ знає "Ені" й, отакунічким карапузятком бувши, вже вона:
— Ди тов!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись! Через те й пишу я про неї в одинадцяті роковини багряної Жовтневої революції.
НА ГОНЧАРІВЦІ
Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов'яненку! Чолом тобі зпоза Лопані, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
Привіт тобі з Гончарівки…
На таксі вже я їжджу на Гончарівку.
І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до "вольної" — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імені Валерія Межлаука, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті канни червоними квітами подорожнім накивують.
І вигін уже тепер не вигін, а майдан Червоного міліціонера.
Така тепер Гончарівка.
Уже спориші там бруком придавлено, і хоч "здалека ще видно Холодну гору", та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі.
І як біжить мостом залізничним над Гончарівкою К 2, що аж з Ленінграда на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха хреститься.
Вже й Леус помер.
Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.
Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями…
Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.
Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми "Stern" їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають.
Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в "Яблуневий полон" потрапляє.
Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамвая на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.
Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію КвіткоОснов'яненкуП Не така вже Гончарівка, як була вона сто з гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
І Уляни не такі.
Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:
Хусточка моя шовковая. Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.
Замість хусток жовтогарячі в них капелюшки, замість слізоньок у піснях "пузирочки":
Де ти ходиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.
Померли й Шкурати.
Померли з самогонки, коли віки притрусили "вольні", коли революція позачиняла "марнопольки".
Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:
Як уволю я нап'юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!
Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть "хлібне вино" й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх…
Не така тепер Гончарівка.
І тільки Стецьки, Одарки та "одставні салдати Скорики" підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку КвіткоОснов'яненку!
Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.
Я бачу частенько одставного солдата Скорика, що "на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расею захаділ".
Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.
І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:
— Що ви з моїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, депортує:
— "Раз у прошлому годі булі ми у паході, у дікам народі. Семдесят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі…" Што нам жітлокооп? "Ми усьо знаїм: відалі, как сто дєлається у Франції, і у Туреччинє, і у Расєї".
— А будинки руйнуються?!
— "Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прежде надобно сполніть закон"! Одарко, докладай!
Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:
— А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!
— Іч какая! — Скорик каже. — Доканаїм! "Уш з єтакими не справитьсята! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і гдє ми на паходах хаділі, та і тих за пояс затикані".
І йде тоді одставний солдат Скорик до Отецька. Отецько зза Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.
Він оженився там з колишньою курсисткою Бестужевських курсів.
Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:
— А що у вас сьогодні варили?
Про те, "що сьогодні варили" сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка Бестужевських курсів й велика приятелька старої Одарки.
У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.
Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде "ответственным", ходить важно й говорить:
— Я їм покажу! На підставі артикула такогото карного кодексу я їм покажу! І взагалі я знаю, до кого!
А його жінка, бувша курсистка Бестужевських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:
— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!
Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!
На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.
Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.
Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.