— Що ж ти думав?
— Думав… Що дала нам Жовтнева революція думав…
Гнівно й гордо підвелася чудесна жінка… Іскри зневаги спалахнули в прекрасних очах її… І тверда сталь забриніла в її голосі.
— Що дала я тобі, ти думав?! Я дала тобі все! Ти хто — робітник? Я дала тобі волю, я дала тобі заводи, я дала тобі фабрики! Ти хто — селянин? Я дала тобі волю, я дала тобі землю! Ти — інтелігент? Я дала тобі волю, я дала тобі необмежені простори виявляти інтелект твій. Я все дала… І щороку ти думаєш, що дала тобі революція?! А подумав ти хоч раз, у цей день, що ти революції дав? Подумав?! Говори!
— Ні… Я… Я не буду!
— Та не тремти ти так! Не бійся! Я не битиму! Я питаю тебе, що ти дав революції?! Мовчиш?! Слухай, обивателю!
І буйним потоком полилися слова із прекрасних уст чудесної жінки… І в словах тих мідь дзвеніла, і був у тих словах і жаль, і гнів… І прорвалась лють у них, і звучала гордість…
— Слухай, обивателю!
Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин… А ти причепив до мене "платформу". Ти жабою дряпався на ту "платформу", на всі боки озираючись… А видряпавшись, сів і завив голосно:
— Дай ставку!
— Яв бурі буряній принесла тобі машини, домни, паси… А ти запальнички почав робити… Я засвітила твої мартени, я завертіла твої машини, а ти не можеш дати мені нічого без "комісій підвищення продуктивності", без комітетів "поліпшення якості"…
Я в вирі шаленім волю тобі кинула, а ти обернув її в прогули, в бюлетені та в черги біля поліклініки…
— Слухай, обивателю!
Я в загравах кривавих дала тобі землю, а з землі тої ще й досі трипілля соки висмоктує, а землю ту ще й досі будяки колють, мишії та пирії криють…
Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив "собачі", ти красу національного відродження добачаєш тільки в "комісіях по українізації", куди тебе ломакою заганяти треба.
Я вихором зірвала з тебе чорну пелену темряви, а ти чухаєшся, коли тебе кличуть до школи, ти біжиш до пивної, ти біжиш на досвітки, коли в школі учитель чекає на тебе, щоб тобі, дорослому, розплющити очі знанням привабливим!
— Слухай, обивателю!
Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницькобюрократичними руками душу живу…
Коли кращі твої батьки, сини, матері, сестри, брати путь мою поливали гарячою кров'ю своєю, ти в черзі по пайки стояв, мене проклинаючи…
Коли тепер твої брати, твої сестри над верстатом надривають груди свої, ти посвистом різким вечори пронизуєш, ти обригуєш тротуари, ти "криєш" прохожих, ти фінку встромляєш у серце брата твого…
— Слухай, обивателю!
Я дала тобі скарби народні, а ти їх розтрачуєш, ти програєш їх у шмендефер, ти пропиваєш їх із прости" тутками!
— Слухай, обивателю! Що ж ти дав революції?!
— Говори!!!
— Заснув?! Тьху! Бодай же ж ти й не прокидався!
А МИ ЧИМ ВИНУВАТІ?
Оце ж лаятиметесь:
От, скажете, сукин син: на віру на православну нападає, на бога, на церкву.
На батюшок, на священиків.
А як по правді сказати, так оте все мені й за вухом не свербить.
Я вже знаю добре та гаразд, що, в царство небесне мене не пустять, у пекло теж не потрапиш, бо й з чортами я глека розбив. Сидітиму я на тім світі десь під вербою між пеклом та царством небесним, повішавши на вербі всі свої гріхи…
Так що воно мені ні до чого…
І не я винен, і не винна й редакція, коли ви самі, селяни, пишете до нас отакіо листи й запитуєте, що вам у данім разі зробити…
Отакий, приміром, лист.
"Прохаю звернути увагу на такий факт:
В нашому селі (не скажу в якому, — хай покортить. — О. В.) за останні два роки з простих малограмотних хлопців, навіть хуліганів та бандитів, вийшли вісім попів:
1) Кський Лука — амністирований бандит.
2) Кський Яків — хуліган.
3) Кцький Григор — сидів у бупрі півтора року.
4) Снюк Захарко — хуліган нашого села.
5) Бтан Андрій — хуліган самий кращий.
6) Бтан Марко — хуліган.
7) Гць Йосип — так само.
8) Пко Петро — хуліган на 100 відсотків.
І ще підготовляється таких багато…" Отакі листи нам пишуть і прохають одповісти, що робити, чому це так і т. ін. Мусимо ж ми відповісти? Мусимо.
І пишемо… А ви потім лаєтесь.
* * *
Що ж вам робити?
Сподівайтесь, запричащайтесь, хрестіться, ховайтесь, бийте поклони, несіть книші батюшкам…
Помоєму, так це найпідходящіші батюшечки…
Ви ж знаєте, що бог тепер твердий став. Не дуже й дощів посилає, з чудесами щось у нього загальмувало і взагалі не дуже обдаровує нас мил остями…
Що тепер зробить якийнебудь смиренний та тихий батюшка?
Нічого…
От і пробують отаких висвячувати… Щоб уже як скаже: "Подай,* господи", — так хоч і не хоче господь, а подасть. Хай спробує не подасть… З таким батюшкою не зажартуєш. От для чого це, очевидно, робиться.
ЗОЙК НА "ДОРОЗІ"
Харитина Филипченкова, вдова Гуляйполя, почувши гасло "Дорогу жінці!", вийшла на ту привабливу "дорогу"…
Ви гадаєте, що так легко на ту "дорогу" селянській жінці вийти?
Не легко. Та ще коли в тої жінки за спідницю держаться четверо дітей, та ще коли батько тих дітей "умер, бедняга, в больнице военной, долго, бедняга, страдал".
Ой, не легко! Ой, як не легко!
Бо четверо ж ті їсти хотять, бо для них і для себе треба орати, волочити, сіяти, косити, молотити, молоти…
І все-таки Харитина Филипченкова вийшла на "дорогу жінці"…
Харитина Филипченкова була делегаткою. Харитина Филипченкова цей рік за члена сільської Ради правила.
Харитина Филипченкова не тільки числилася в делегатках, не тільки числилася в сільській Раді, Харитина Филипченкова, вийшовши сама на "дорогу" ту, вона, одна з "перших хоробрих", повинна виводити й інших, котрі в спідницях.
І до того ще добре затямила Харитина Филипченкова, що і в спідниці права повинні бути.
І от скривдили в Гуляйполі одну "спідницю". У сироти Кириченкової сотенні уповноважені Карпенко Іван та Тужик Михайло земельку загарбали та й до двору сирітського руки почали простягати. Сирота до суду.
А Харитина Филипченкова, твердо затямивши, що і в "спідницЬ права повинні бути, за ті права стала, на суді показала, що то земля Кириченкової, і одсудив суд сироті землю.