Літературно-мистецькі усмішки (збірка)

Вишня Остап

"НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ"

Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій…

Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні…

У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить:

— Доброго вам вечора!

— І вам, — кажу, — доброго вечора!

Дивлюсь — знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка.

— Сідайте, — кажу, — та милуйтеся з красоти цієї сліпучої.

— Дякую, — каже. І сіла.

Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив.

"Яка, — думаю собі,— щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить".

Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо…

А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає.

Я й кажу їй:

— Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте, — кажу, — за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, — кажу, — дуже на мене напала. Будьте такі добрі!

— З охотою, — каже, — заспіваю, бо й у мене, — каже, — настрій сумовитий.

І заспівала:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі дівочі?..

Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося.

Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося — думав я весь час про іншу і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, — кажу ж, — на її літа молодії.

Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу:

— Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша.

Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись… Аж ось дівчина починає, і я знову чую:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..

А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається…

Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла… "Що таке?" — сам я собі подумав.

Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо…

Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе.

А вона за кілька хвилин знову:

Нащо мені чорні брови?..

Я не витримав.

— Голубочко! — аж крикнув. — Що ви, справді: "Нащо та нащо мені чорні брови?" Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини — її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос… Та цілий світ повоювати можна!

А вона мені печально:

— А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок.

— Божевільна! Навіщо це вам?

— Я б тоді головні ролі та прем'єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в "Синій птиці" сорок років Насморка грає…

— Невже, — питаю, — так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше!

— А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали.

А потім дівчина говорить:

— Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла.

— Чому ви так думаєте?

— Та сьогодні,— каже, — вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: "Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, — каже, — я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла" вся, як побачила себе на сцені. Слава тобі,— подумала я, — господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, — просить, — та заграй мені, дитино моя, — так хочеться знову молодою себе побачити!"

Прокинулась я, скрикнула: "Ганно?" Дивлюсь — нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло.

— Та заспокойтеся, — кажу, — буде добре та гаразд!

— Навряд чи буде!

— Невже ви така вже, — питаю, — безталанна? А вона мені:

— А ви думаєте, що "Безталанній" краще? Третьої ночі "Безталанна" до мене приходила. Прийшла та й каже: "Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені… Я ж молода тоді була, та прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната… Чорта лисого! А тепер зрозуміло, чому одбила, — бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, — чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій з перегаком.

— Ото, — кажу, — яка вам суєта!

— Е, — каже, — "Суєті" краще. В "Суєті" ж усі дійові особи — одна сім'я — Барильченки. Сім'я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що їм! А мені працювати треба.

— Невже, — кажу, — старшим краще?

— Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють.

Тоді я підкахикнув і кажу:

— Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?..

— Та ще й який! — каже. — Просто "душка". Та якби, — каже, — вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля!

Я ще раз підкахикнув і заспівав:

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний,

Подивися, дівчино,

Який я моторний!

Так ми й додому пішли.

Вона, їй двадцять три роки, співала:

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі?..

А я, мені не двадцять три роки, співав:

Подивися, дівчино,

Який я моторний!..

"І ЖИВІ ЩЕ, І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ"

Ну чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж?

Чого я там не бачив?

Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж вхопив мене хтось у воді за труси.

Я вирвався й кажу:

— Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте?

— Я вас не хапаю, — каже, — я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути?

А цього року і до води не доїхав, — в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж.

Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики.

Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком.

— Оддай спицю! — кричить.

Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь, — чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається.

Не подібна до киян, а ніби щось знайоме. Я став, дивлюсь.

А якийсь такий огрядненький чоловічина питає: