У конторі й у "входящий" запиши, і у "виходящий" запиши, і ордера напиши, а тут само росте, а ти тільки їж… І все на свіжому повітрі, все на селі… На дачі… Харашо… Це — чоловіча робота.
Жіноча так само не тяжка… Жінки — це люди в спідницях і платках… Вони варять… Ото встала, корову видоїла, свиней нагодувала, дітей нагодувала, покопала, пополола, попрала, пошила, пов'язала, попряла, поткала, помазала, наварила, напекла, на поле збігала — і гуляй собі… Рано тільки дуже вони встають. То спеціально для того, щоби схід сонця зустрічати, бо дужетаки він гарний тут… Повітря чисте, холодочок такий приємний, роса слізьми дрібненькими на травиці на шовковій… Ну як ти тут спатимеш?! Вони й устають… І так щодня…
Хлопці — це майбутні чоловіки.
Дівчата — майбутні жінки.
Діти — майбутні хлопці й дівчата…
Піп — це батюшка… Це — від бога. Він учить, як на світі божому правильно жити та книші їсти… Харч у його "льогкая", бо в писанні сказано: "Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба…"
* * *
Оце й є село. Оце й є та штука, до якої лицем обернутися слід.
Посеред села майдан великий… А на майдані кізяки коров'ячі. Ця штука на торт Покровський скидається, тільки значно від торта корисніша, бо не було б кізяка, менше було б тортів…
Так от як станеш серед майдану того великого — виходить чудернацьке діло… З "лицем" твоїм чудернацьке діло виходить… Як повернеш "лице" до сільради — до церкви виходить спиною… Як повернеш "лице" до церкви — до сільради виходить спиною…
От штука…
До великої садиби з коморами, і клунями, і повітками повернешся — до халупи виходить спиною… До халупи повернешся — до великої садиби спина вигнулась…
І ото як, приміром, Сільмаштрест плуга продає за готівку за 40 крб., а як у кредит за 50 з гаком, то він не "лицем" продає, а зовсім навпаки…
І ото коли агенти воли в дядьків купують та потім за ті воли по 10 карб, виплачують — то не "лицем" вони купують, а зовсім іншими органами…
Багато, ой як багато на селі вуличок, вулиць та завулочків…
Гнучку шию треба мати, щоб "лице" до села виставляти.
А в кого товста шия — хай краще в гросбух дивиться… А село лице любить і радіє, як хороше лице бачить…
ТЕ, ДО ЧОГО І ЛИЦЕМ, І МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Отак через вигін ідешідеш, а потім у вуличку повертаєш і далі йдеш…
Минеш справжнього попа… Минеш розстриженого попа… У справжнього попа кінь весело хвостом крутить, бо книші кінь їсть… У розстриженого попа кобила сумно хвостом крутить, бо книшів кобила не їсть… Минеш іще, іще минеш, а потім уже вітряки крилами розмахують…
Дотирають вітряки останнє торішнє, а з вітряків бороди визирають, на прийдешнє дивляться, на цьогорічне.
А оте прийдешнє за вітряками…
Як станеш отак на шляху та як глянеш і на схід, і на захід, і на південь, і на північ, а воно, оте прийдешнє, стоїть, а воно наливається, а воно красується, а воно хвилюється, а воно цвіте, а воно шумить, а воно гомонить, а воно радується…
І радує…
А бороди сміються, а бороди шуткують, а бороди милуються…
Бо прийдешнє радує…
— Стояв оце, діду Пилипе, на межі, так видно, як пшениця з землі лізе. Отак дивлюсь, а вона гонить стрілку, гонить, гонить…
— Дощі ж благодатні! Вилазить з ріллі те, що ніколи вилазити не думало… Так і пре…
— Коли б ще моя стара не вилізла… А то ще як пожене й її в стрілку, хай господь милує…
Радуються бороди…
Бо є з чого радуватися… Станеш на межнику, а жито тебе по обличчю: Лясь!
Дістає жито до лиця твого до обвітреного… Вітер його хилить, а воно: лясь… Так ніби сказати хоче:
— Повертайся, сукин коту, до села оцим самим місцем, по якому тебе я цьохкаю! Повертайся!
Лясь!
Та шумить, шумить.
Та нахилиться, нахилиться повним колосом, та припаде, припаде до землі чорної, а потім випростається, стане й наливається…
І дивишся ти на його колос стозерновий і бачиш, як пухне зернятко, як полова роздимається…
Ось на школи налилося, ось на лікарні, ось на Червону Армію…
Ось роздалося на промисловість… Це так швидко, швидко наливалося.
— На який же ти відсоток, — питаю, — полове та красне, на спекулянта наливаєшся?
— Я б, — каже, — на його, сукиного сина, й зовсім не наливалося, так нічого не зробиш: єсть і досі вони… На кооперацію — каже, — так наливаєшся, як мед їси… Ну як тільки почуєш, що на спекулянта соки з землі тягнеш — ніякого апетиту. Ну, просто й сік той якийсь ніби гіркий, ніби весь він не з радісного поту селянського трудового, а ніби на йогб впала найгірша краплина, гіркагірка та важка, що від захеканого серця селянського на чорну ріллю котиться…
І замислилося жито…
А потім тяжко зітхнуло та й каже:
— Ще ж і на попа наливатися треба, і на дяка, і на паламаря, і на преподобних, і на богоносних, і на рівноапостольських, і на великомучеників. От народ! Живими були — їли, а на мощі попереверталися — ще більше їдять!
Та похитало жито сумно колосом, та само до себе:
— Наливайсь, наливайсь! І на попа наливайсь! Може ж, колинебудь хоч не я, так онуки мої не наливатимуться…
Наливається жито… На всіх наливається.
* * *
І озима пшениця наливається. Наливається й стогне…
Застогне колосом зеленим і валиться, під колінце підкошена.
Біленький черв'ячок звалив її.
Упаде пшениця, уткнеться колосом у землю вогку й ридає: — Принцесу, — плаче, — Гессенську Алісу з чоловіком Миколою II, з дітьми, з камергерами, з флігельад'ютантами, з генералітетом, з правительствующим сенатом перемогли, а мухи гессенської не переможуть. Хазяї! Щастя, — каже, — твоє, хазяїну мій любий, що стебло в мене не таке, як у будяка. Підняла б я тоді сорочку та по тому місці, яке чухаєш: раз! раз! Не засмічуй поля! Переори стерню глибоко! Вилущи стерню! Роби все вчасно! Не знаєш сам, що робити, — агронома спитай! На дослідній станції довідайся! Та колючим його стеблом, стеблом!
І плаче озима пшениця…
А гречки цвітуть, та пахнуть, та бджілками дзвонять:
— На гречану кашу прем, на гречану кашу прем! Дзень! Дзень!
А ярова пшениця важко:
— А я на книші! А я на книші!
А ячмінь вуса довгого випустив, голову похилив та до мене:
— А йди сюди поміряй… Чи до жита не дорівнявсь?
— Дорівнявсь. Так із тебе ж яшники! Куди ж ти лізеш? А він вусом: