Вона лише на хвилинку втратила розважливість, а тоді схаменулась і крикнула:
— Ех, якби коло мене знову був мій білявчик, то наплювала б я на вас усіх.
Вона мала на увазі Фрідріха, який зник під час нападу і більше не з'являвся.
Другого дня вранці Міньйона принесла Вільгельмові звістку, що Філіна виїхала вночі; в сусідній кімнаті вона поскладала в порядку все, що йому належало. Він зразу відчув її відсутність, бо втеряв у ній вірну доглядачку, веселу співрозмовницю. Він уже не звик бути самотнім. Але Міньйона скоро заповнила цю прогалину.
Відтоді, як легковажна красуня оточила пораненого своїми приязними турботами, дівчинка якось віддалялась од усіх, стала мовчазна, замкнулась сама в собі; але тепер, коли перед нею відкрилось вільне поле діяльності, вона уважно, з любов'ю виступила вперед, ревно і весело стала йому слугувати і розважати його.
Розділ одинадцятий
Вільгельм швидко став видужувати і за кілька день сподівався вирушити в дорогу. Він уже тепер не хотів валандатись без плану,— ні, кожний крок на його майбутнім життєвім шляху мав бути доцільним. Найперше він хотів знайти своїх доброчинців, щоб скласти їм подяку, потім заїхати до свого друга директора, щоб влаштувати якнайкраще бідолашну трупу, а водночас відвідати і торгових клієнтів, до яких мав листи, і виконати доручені йому справи. Він сподівався, що йому пощастить і в майбутньому так, як щастило досі, і в нього буде ще добра нагода через якийсь вдалий ґешефт повернути втрату і поповнити недостачу в своїй касі.
Бажання знову побачити свою рятівницю росло з кожним днем. Щоб визначити свій маршрут, він звернувся за порадою до священика, що був непоганим знавцем географії і статистики і мав добру збірку книжок та май. Почали шукати місце, де шляхетна родина опоселилась на час війни, розшукували відомості і про них самих, однак місця такого не знайшли в жодній географії, ні на жодній мапі, а генеалогічні довідники нічого не говорили про таку родину. Вільгельм стривожився, а коли голосно висловив свою прикрість, то арфіст відкрив йому ось що: він має підставу думати, що єгер з якоїсь-то причини затаїв їх справжнє ім'я.
Вільгельм, який тепер вважав себе мало не поблизу красуні, сподівався добути деякі вісті про неї, пославши на вивідку арфіста, але й ця надія завела. Хоч як старий намагався що-небудь прознати, він не натрапив на жоден слід. Бо недавно у цій місцевості відбувалися часті і непередбачені марші та пересування військ, отож ніхто не звернув особливої уваги на невеличку групу мандрівців, і посланець, з остраху, щоб його часом не визнали за шпигуна-єврея, мусив вернутися і з'явився до свого папа і друга без оливкової гілки. Він докладно розповів, як виконував доручення, щоб відхилити від себе підозру в недбальстві, і всіляко намагався злагоднити Вільгельмів смуток. Потім пригадав усе, про що довідався від єгеря, висловив кілька здогадів, звідкіль вийшла на яв одна обставина, яка дала можливість Вільгельмові вияснити деякі загадкові слова зниклої красуні.
Річ у тім, що розбишацька банда чигала не на мандрівну трупу, а саме на оте панство, в якого вони могли не без підстав сподіватися і великих грошей та коштовностей і про мандрівку якого вони мали докладні відомості. Не знали тільки, кому приписати грабунок, якомусь волонтерному загонові, чи мародерам, чи звичайним розбишакам. Але досить того, що, на щастя значного і багатого каравану, першими прибули на місце незначні і бідні люди і перейняли на себе удар, приготовлений для інших. Ось до чого стосувалися слова молодої дами, які Вільгельм добре запам'ятав. І коли він тепер міг бути задоволений і щасливий, що передбачливий геній визначив його в °фіру" Щоб урятувати таку досконалу смертну, то був також і близький до розпачу, бо втеряв усяку надію знову її віднайти, знову побачити її хоч на мить. Що його особливо схвилювало, то це схожість, яку він, здавалось, відкрив поміж графинею і прекрасною незнайомкою. Вони були подібні одна до одної, як лише можуть бути подібні рідні сестри, з яких і не вгадаєш, котра старша, а котра молодша, бо вони наче близнючки.
Згадка про любу графиню була йому безмежно солодка. Він надто любив викликати в пам'яті її образ. Тільки тепер виступав поміж ними образ шляхетної амазонки, одне видиво змінялося другим, і він був неспроможний втримати їх обидва в своїй душі.
Але як здивувався він, коли побачив, що й почерки їхні схожі! Бо в ньоіо в записничку збереглася написана рукою графині чудова пісенька, а в плащі він знайшов цидулку, в якій з ніжною турботою запитувано про дядькове здоров'я.
Вільгельм був певен, що цидулка написана рукою його рятівниці, що писалася вопа під час мандрівки десь у заїзді, а послана була з одної кімнати в другу, і, отримавши її, дядько сховав у кишеню. Він тримав перед собою обидва писання, і, коли гарно виведені графинею букви дуже йому подобались, то він вбачав у схожих, але вільніших лініях незнайомки якусь плинну гармонію. Особливого змісту цидулка не мала, та вже самі обриси літер, здавалося йому, підносили його, як раніше присутність красуні. Його охопила мрійна туга, і як же відповідала таким настроям пісня, що саме тої ХВИЛИНИ арфіст і Міньйона зворушливо заспівали вільним дуетом:
Хто знав журбу, збагне, Як я страждаю. На самоті мене Турбота крає.
Броджу я день за днем Зеленим гаєм. Той, хто любив мене, В світах блукає.
Душа моя вогнем Горить з одчаю. Хто знав журбу, збагне, Як я страждаю.
Розділ дванадцятий
Лагідний поклик доброго охоронця-духа замість того, щоб вивести нашого приятеля на певну дорогу, лише збільшував його тривогу, яку він почував уже передше. Таємний жар вступив у його жили. Виразні і невиразні образи мінялися в його душі і викликали безмежне прагнення. То бажалося йому мати коня, то крила, а що він вважав за неможливе тут залишатися далі, то й замислився тепер, куди ж йому їхати.
Нитки його долі так по-чудернацькому сплелися; він хотів, щоб цей дивний вузол був уже розв'язаний або розрубаний. Часто, почувши, як чвалає кінь або торохтить бричка, він квапливо визирав у вікно в надії, чи то часом не його хто шукає і хоч, може, випадково принесе йому новішу, певність, радість. Він собі вигадував різні пригоди, буцім його друг Вернер приїжджає сюди і вражає звісткою, що ніби має прибути Маріана. Кожного разу звук поштової сурми хвилював його. Він чекав, що Меліна сповістить його про свою долю, а найдужче, чи не вернувся єгер з запрошенням від укоханої красуні.