Літа науки Вільгельма Майстера

Сторінка 52 з 165

Йоганн Вольфганг Гете

І, схопивши праву графинину ручку, вона гаряче поцілувала її. Вільгельм схопив ліву і притиснув її до своїх губів. Графиня, здавалось, збентежилася, але не противилась.

— Ах! — покликнула Філіна.— Я багато бачила оздоб, але з певністю можу сказати, що зроду не бачила дами, так гідної носити їх. Які браслети! Але яка й ручка! Яке намисто! Але які й перса!

— Годі вже, облеснице! — мовила графиня.

— Чи не граф це часом? — запитала Філіна, показуючи на багатий медальйон, що його носила графиня з лівого боку на дорогому ланцюжкові.

— Це ще намальовано, як він був нареченим,— відповіла графиня.

— Невже він був тоді такий молодий? — знову поцікавилась Філіпа.— Ви ж, я чула, кілька років лише, як одружені.

— Цей молодий вигляд — то справа рук маляра,— відповіла графиня.

— Гарний молодець! — сказала Філіна.— І гадаю,— вела вона далі, поклавши руку на графинине серце,— в цей потаємний куточок не вдерся ще ніякий інший образ?

— Ти надто зухвала, Філіно,— скрикнула вона.— Цього разу вибачаю тобі, але щоб я більше не чула такого!

— О я нещасна, коли ви гніваєтесь на мене,— покликнула Філіна, схопилась і вибігла з кімнати.

Вільгельм все ще тримав графинину найчудеснішу ручку в своїх руках. Він очей не зводив з браслета, де, на великий свій подив, зуздрів діамантами вицятковані свої ініціали.

— Чи справді,— запитав він снромно,— в цьому коштовному персні я маю щастя володіти вашим волоссям?

— Гак,— відповіла вона ледь чутно, потім опанувала себе і, потиснувши йому руку, промовила:

— Встаньте і прощавайте!

— Тут моє ім'я, це найдивніший випадок! — скрикнув він, показуючи на браслет.

— Як? — покликнула графиня.— Це ініціали моєї подруги!

— Але це початкові літери мого ім'я! Не забувайте мене. Ваш образ ніколи не згасне в моєму серці. Будьте щасливі! Треба йти!

Він поцілував їй руку і хотів підвестись, але як уві сні вражає нас плетиво дивного з найдивнішим, так і тут, не знаючи, як це трапилось, він раптом відчув графиню в своїх обіймах, її губи на своїх губах, і жагучі взаємні поцілунки справили їм таке блаженство, якого ми зазнаємо лише в перших бризках піни щойно налитого шампанського.

її голова лежала на його плечі. Не дбаючи про зім'яті локони і стрічки, вона обвила його рукою, а він палко пригортав її до своїх грудей. О, чом така мить не триває вічно! Прокляття заздрісній долі, що обірвала і нашим друзям цю коротку мить!

Як же злякався Вільгельм, як був вражений, опам'ятавшись від щасливого сну, коли нараз графиня, скрикнувши, вирвалась від нього і схопилась рукою за серце.

Він стояв, приголомшений, перед нею, а графиня, затуливши другою рукою очі, скрикнула через мить:

— На бога, ідіть пріч якнайшвидше! Але він стояв на місці.

— Залиште мене саму! — скрикнула вона, відтуливши очі і глянувши на нього невимовно лагідним поглядом, а потім додала найніжнішим голосом: — Тікайте від мене, якщо мене любите.

Вільгельм вибіг із кімнати і не встиг опам'ятатися, як був уже в себе.

Нещасні! Що їх відірвало одне від одного? Дивний випадок чи осторога долі?

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший

Лаерг стояв задумано біля вікна і, спершись на руку, дивився на поле. Філіна тихесенько навшпиньках підійшла до нього через велику залу, пригорнулась до свого друга і почала кепкувати з його серйозного вигляду.

— Нічого сміятися,— мовив той,— жах один, як лине час, як усе міняється і кінця доходить! Ось глянь, тут недавнечко ще стояв прекрасний табір. Який веселий вигляд мали намети! Як тут кипіло життя! Як пильно вартували всю округу! А тепер усе раптом зникло! Тільки й залишилось, що розкидана солома та ями від казанів, але й те незабаром приорють, і присутність багатьох тисяч бравих жовнірів у цій околиці зістанеться лише в пам'яті старих людей.

Філіна почала співати і потягла свого друга танцювати по залі.

— Е, залишмо це,— покликнула вона,— минулих літ не вернути, то принаймні будемо шанувати, як прекрасну богиню, хоч ті, що повз нас линуть.

Ледве зробили вони кілька турів, як до чалп ввійшла мадам Меліна. Філіна, досить зла на язик, запросила і її до танцю, натякаючи їй тим на вагітність і на її незграбну постать.

— Не дай мені господи й довіку,— сказала Філіна за її спиною,— бачити череватих жінок!

— А що ж їй тепер діяти! — мовив Лаерт.

— Але ж вона так гидезно зодягається. Глянь, як задирається спереду її спідниця, коли вона ступає! В неї ж нема жодного смаку і хисту зодягнутися так. щоб хоч трішечки приховати свій стан.

— Е, облиш,— сказав на це Лаерт,— час допоможе їй у цьому.

— Було б куди краще,— покликнула Філіна,— якби дітей лелеки приносили.

Увійшов барон і від імені графа і графині, що вранці від'їхали, сказав до них кілька приязних слів і передав деякі подарунки. Потім пішов до Вільгельма, що в сусідній кімнаті був зайнятий з Міньйоною. Дівчинка була дуже приязна і співчутлива, розпитувала Вільгельма про батьків, сестер, братів, родичів, тим нагадавши йому про його обов'язок дати їм звістку про себе.

Барон разом з прощальним привітанням від господарів передав також і запевнення, що граф велико задоволений ним, його грою, його поетичною роботою в театрі. Потім на доказ тих почуттів він витягнув гаманця з чудової тканини, крізь яку привабливо блискотіли новенькі червінці. Вільгельм аж сахнувся назад і відмовився їх узяти.

— Дивіться на цей подарунок,— вів далі барон,— як на винагороду за потрачений час, як на визнання ваших зусиль, а не як на платню за ваш талант. Коли він створює вам добре ім'я і здобуває прихильність у людей, то справедливо, щоб ми пильністю та старанням заробляли й засоби задовольняти свої потреби, бо ми ж не якісь духи. Якби ми були в місті, де всіє можна дістати, то цю маленьку суму замінили б якимось годинничком, перснем або чимось подібним. Але зараз я даю вам цю чарівну ковіньку безпосередньо в ваші руки. Перетворіть її в клейнод по вашій любій уподобі, який вам наймиліший і найпридобніший, і зберігайте його як спомин про нас. Причому поставтеся з повагою до гаманця: його-бо в'язали дами, бажаючи, щоб зміст був у найприємнішій формі.

— Пробачте,— мовив на те Вільгельм,— моє збентеження і вагання прийняти цей подарунок. Він, бачите, ніби знецінює ту дещицю, що я зробив, і заважає згадувати щасливі хвилини. Гроші гарна річ тоді, коли йдеться про остаточний розрахунок, а я не бажав би, щоб мене зовсім забули в вашому домі.