Ледве баронеса розповіла своєму другові цю історію, як він розреготався і покликнув:
— Старий, напевне, думає, що бачив самого себе! Він боїться, що це видиво йому заповідає нещастя, а то й смерть, і тепер став рахманний, як і всі півлюди, коли вже думають про розв'язку, якої ще ніхто не уникнув і не уникне. Але цитьмо! Сподіваюся, що він довго ще проживе, тому треба при всякій нагоді так обтовкмачити його, щоб він дав спокій і дружині, і челядинцям.
. І ось почали вони при кожній нагоді в присутності графа заводити розмови про видива, передчуття тощо. Ярно грав роль скептика, так само, як і його подруга, і вони договорилися до того, що граф, нарешті, відкликав Ярно вбік, почав дорікати йому за вільнодумство і на власному досвіді намагався переконати, що такі історії можливі і навіть траплялися. Ярно прикинувся враженим, потім ніби почав сумніватися і нарешті наче дав-таки себе переконати, але в нічній тиші зі своєю подругою ще більше почав висміювати цю слабовільну світську людину, що раптом позбулася своїх поганих звичок через якесь страшидло і лише за те гідна похвали, що мужніше чекала майбутньої біди, а то, може, й смерті.
— Він, мабуть, і не сподівався природних наслідків, які могло б мати це явище,— вигукнула баронеса з вла-* стивою їй жвавістю, до якої вона могла раптово переходити, як-но їй відлягало від серця.
Ярно був гойно винагороджений, і вони взялися до нових вигадок, щоб іще більше приборкати графа та розпалити й підсилити прихильність графині до Вільгельма.
З таким наміром і розповіли вони всю цю історію графині. Вона, правда, спочатку виявила незадоволення, але згодом замислилась і в спокійні хвилини, здавалось, міркувала над цією сценою, що їй була влаштована, мріяла про неї, яскраво її уявляла.
Нарешті всі стали готуватися до від'їзду, і це не залишало сумніву, що армія незабаром вирушить у похід, а тому і принц також змінить свою головну квартиру, ба навіть пішла чутка, що й граф покине свій маєток і вернеться до міста. Наші артисти легко могли уявити, що їх чекає; проте лише один Меліна вжив відповідних заходів, решта ж артистів від тої хвилі намагалися тільки якомога більше зажити втіх.
Вільгельм тим часом також не сидів без діла. Графиня попрохала його, щоб він переписав їй свої п'єси, і це бажання чарівної дами було для нього найкращою нагородою.
Молодий автор, який ще не бачив своїх творів надрукованими, в таких випадках найпильніше дбає про те, щоб вони були переписані чисто, гарно. Це, так би мовити, авторова золота доба, він ніби перелинув у ті часи, коли преса ще не заливала світу такою безліччю непотрібних писань, коли найблагородніші люди списували і зберігали тільки гідні утвори духа; і як легко можна було тоді зробити неправильний висновок, буцімто кожний старанно списаний манускрипт є гідний утвір духа, вартий того, щоб знавець та меценат його набував та зберігав.
Щоб ушанувати принца, який мав незабаром виїжджати, влаштували пишний бенкет. Запросили багато навколишніх дам, і графиня завчасу зодягнулась. Цього дня вона вбралась у багатшу сукню, ніж звичайно. її фризура і паголовні прикраси були добірніші, вона прикрасилась усіма своїми клейнодами. Баронеса зробила також усе можливе, щоб зодягтися ошатно і зі смаком.
Філіна, помітивши, що обидві дами нудяться, чекаючії гостей, запропонувала покликати Вільгельма, який хотів передати готовий уже рукопис і прочитати деякі дрібні речі. Йому аж дух захопило, коли він, увійшовши, побачив урочу графинину постать та її красу, яка від убрання засяяла ще ясніше. На бажання дам він почав читати, але так розгублепо й погано, що коли б слухачки були не такі поблажливі до нього, то не забарилися б його відпустити.
Кожен раз, як Вільгельм позирав на графиню, йому здавалось, наче електрична іскра блискала перед його очима; наскшчу він уже й не знав, де йому набратися духу для декламації. Прекрасна дама завжди йому подобалась, але тепер йому здавалось, що він ніколи не бачив досконалішої краси, і тисячі думок, що кружляли в його душі, були приблизно такі:
"Нерозумно деякі поети і так звані чутливі люди повстають проти оздоб і пишноти, бажаючи бачити жінок усіх станів лише в простих, відповідних природі вбраннях. Вони лають ошатність, коли бачать розкішне чи якесь особливе вбрання на особах гидких або не дуже гарних, не думаючи про те, що винне тут не бідолашне вбрання, а самі особи. Але я хотів би зібрати сюди знавців з усього світу і запитати, чи наважились би вони уйняти хоч одну складочку звідсіль, хоч одну стрічечку або мереживце, хоч один буф, локон або світлосяйний камінець? Чи не побоялись би вони порушити приємне враження, яке вільно і природно йде вам назустріч? Так, так, природно, можу сміливо сказати! Коли Мінерва в повному риштункові вийшла з голови Юпітера, то ця богиня легкою ходою виступила у всій своїй красі, неначе з якоїсь квітки".
Читаючи, вій часто споглядав на неї, ніби хотів закарбувати в собі навіки її образ, іноді в читанні помилявся, але не конфузився від цього, тоді як раніше помилку не то на слові, а на літері вважав за пляму, що ганьбила всеньке читання, і від цього мало не до розпачу доходив.
Читання припинилось від якогось гармидеру, наче від приїзду нових гостей. Баронеса вийшла, а графиня, наміряючись замкнути письмовий стіл, що стояв відчинений, взяла пуделочко з перснями і наділа ще кілька перснів на пальці.
— Ми скоро розлучимось,— промовила вона, дивлячись на пуделочко,— візьміть пам'ятку від доброї приятельки, яка найщиріше бажає вам щастя.
Вона вийняла перстень, оздоблений каменями, в якому під кристалом видно було майстерно з волосся сплетений щит, і передала його Вільгельмові, а той, взявши його, не знав, що сказати і що зробити, і стояв перухомо, паче закам'янілий. Графиня замкнула письмовий стіл і сіла на канапу.
— А мені-то й нічого?— сказала Філіна, стаючи навколішки праворуч біля графині.— Але гляньте лиш на цього тюхтія, де не треба, то він меле язиком як млин, а тутечки не годен і жалюгідного слова подяки вимовити. Тож, добродію, хоч на мигах подякуйте, а коли самі не спроможні чогось путнього видумати, то принаймні робіть те, що я.