Я, сіромаха, заздрю вам, Бароне: ваші гаразди Не сором мати й королям. Всі ваші ниви — хоч куди, В вас безліч вікових лісів, Вам батько пишний палац звів.
Та й ви, бароне, мовить слід, Здається, заздрите мені, Кому природа з давніх літ Не відмовляла в талані. А що не скористав я дар — Пусте: хоч злидень — не біда.
Ну, а тепер, бароне мій, Залишмо все отак, як є: Ваш рідний батько — багатій, А в мене добра мати є! Отож, бароне, жоден з нас Хай на чужий не заздрить титул, Без вас обійдеться Парнас Так, як без мене ваш капітул.
Думки про цей вірш, що ходив по руках у геть зачитаних списках, були вельми різні, але хто його автор — догадатися не могли, і коли дехто почав виявляти з цього злорадісну втіху, Вільгельм дав цьому рішучу відсіч, заявивши:
— Мл, німці,— покликнув він.—заслуговуємо, щоб наші музи залишались у зневачї, в якій вони так довго ниділи, бо не вміємо шанувати статечних людей, котрі хоч трохи причетні до літератури. Народження, становище і маєтності не стоять у жодній суперечності з генієм і смаком, це ми бачимо на прикладі інших націй, які серед своїх найчільніших умів налічують безліч дворян. І якщо в Німеччині досі вважали за диво, коли людина шляхетного походження присвячувала себе наукам, якщо досі лише небагато знакомитих імен через прихильність до науки й літератури зажили собі ще більшої слави і якщо, навпаки, інші вийшли з безвісті і засяяли на видноколі, як нові зірки,— то це буде не завжди так, і я не дуже помилюсь, коли скажу, що перший стан нації вже стоїть на шляху до того, щоб у майбутньому використати свої переваги і на здобуття найпрекраснішого вінка муз. А тому для мене нічого нема неприємнішого, як бачити, що не тільки простий міщанин глузує з дворянина, який уміє цінувати муз, але навіть і високі персони з нерозважної лише примхи та ніяк непохвальної зловтіхи намагаються віднадити собі подібних од тої дороги, на якій чекає кожного пошана і задоволення.
Здається, останні слова були скеровані проти графа, про якого Вільгельм чув, ніби він вважав, що вірш добрий. Звичайно граф, завжди полюбляючи кепкувати з барона, вельми прагнув такої зачіпки, яка давала б йому можливість поглузувати зі свого родича. У кожного були свої підозри, хто може бути автором цього вірша; граф також, не бажаючи, щоб його хто випередив у кмітливості, напав на думку, за яку міцно вхопився: він ладен був заприсягтися, що вірша міг написати тільки педант, бо то дотепний зух, і в ньому він уже давно вкмітив поетичний геній. Щоб потішитись до любості, він звелів одного ранку покликати артиста, який мусив на свій лад у присутності графині, баронеси та Ярно прочитати цього вірша, за що доскочив похвали, подяки і подарунка. А на графове питання, чи нема в нього яких інших своїх, давнішніх віршів, він хитро промовчав. Так наш педант набув слави поета, дотепника, а в очах баронових прихильни* ків — пасквілянта і паскуди.
З того часу граф на виставах усе бІЇльше йому аплодував, хоч би як він грав, і бідолаха запишався, ба навіть йому аж у голові замакітрилось, і він почав думати, чи не пощастить і йому, як Філіні, отримати кімнату в новому замку.
Якби ж воно так сталося, як бажалося, то він, може, уникнув би великого лиха. Бо коли одного разу пізно ввечері він чалапав поночі дорогою, йдучи до старого замка, на нього зненацька напали невідомі особи, міцно схопили і завдали такого чосу в темряві, що він мало не закляк на місці і лише на превелику силу дорачкував до своїх товаришів, які, вдаючи сильне обурення, потаєнці вельми раділи з його лиха і ледве стримували сміх, побачивши, як його одчухрали та як закаляли в щось біле його новий брунатний сурдут, наче він де мірошникував.
Граф, дізнавшись про це, вибухнув невимовним гнівом. Він сприйняв цей вчинок як найбільший злочин, кваліфікував його як порушення громадського супокою і наказав своєму судді зробити якнайсуворіше розслідування. Запилений білим сурдут повинен був стати головним доказом. Всі, хто мав якісь стосунки з мукою і пудрою, були притягнуті до слідства, але надаремне.
Барон честю своєю урочисто запевняв, що такі жарти йому вельми не до душі, і хоч графова поведінка й не вельми приязна, але він уміє ставити себе вище цього і до пригоди, що спостигла поета чи пасквілянта,— як хочете, його називайте,— не має і найменшого стосунку.
Ненастанний рух гостей і гармидер у замку спричинились до того, що справа ця незабаром пішла в непам'ять. Бідолашний улюбленець мусив дорого заплатити за те, що трохи похизувався в чужому пір'ї.
Наша трупа грала регулярно кожного вечора і в загальному зажила доброї слави, але тепер, що краще їм жилося, то більші вимоги вони ставили. Незабаром видалось їм, що не смакує і їжа, і пиття, незадовільна обслуга й помешкання, і вони почали надокучати своєму протекторові барону, щоб він краще турбувався про них і дав їм ті придоби й розваги, які обіцяв. їхні скарги ставали все голосніші, а намагання їхнього друга уконтентувати їх — все марніші.
Вільгельм тепер мало куди виходив, хіба що на репетиції та вистави. Зачинившись в одній із самих задніх кімнат, куди радо пускав лише Міньйону та арфіста, він цілком поринув у шекспірівський світ, не знаючи і не сприймаючи більш нічого.
Розповідають про чарівників, які магічними закляттямп викликають до себе в кімнату безліч розмаїтих духів, їхні закляття такі сильні, що невдовзі вся кімната сповнюється духами вщерть, і вони, тиснучись до накресленого малого кола, в безнастанному рухові товпляться і множаться, міняться, сновигають навколо нього, над його головою. Вже їх нанхом напхано в кожнім кутку, вони обсідають усі карнизи. Малі роздуваються, великі зморщуються, наче гриби. На лихо, чорнокнижник забув слово, яким би можна було цю повідь духів увігнати назад в береги. Так було і з Вільгельмом: в ньому з незнаною силою прокинулись тисячі почуттів і здібностей, що про них він не знав і не здогадувався. Ніщо не могло вирвати його з такого стану, і він бував дуже невдоволений, коли до нього хто приходив і починав розповідати про те, що діється навкруги.
Отож, коли йому принесли звістку, що на подвір'ї замка має відбутися екзекуція, то він ледве й звернув на це увагу.