Розділ чотирнадцятий
І справді, дорогою назад він почав жвавіше, ніж досі, міркувати про своє становище і, прийшовши додому, поклав вирватися звідсіля; але тут хазяїн потаємно шепнув йому, що мадемуазель Філіна здобула вже перемогу над графським маршалком, який, влаштувавши справи в маєткові, з надзвичайним поспіхом вернувся назад і тепер з нею вгорі споживає добру вечерю.
Саме тоді увійшов Меліна з нотаріусом, і всі пішли у Вільгельмову кімнату, де Вільгельм, хоч і з деяким ваганням, виконав свою обіцянку, відрахувавши Меліні триста талярів під вексель, якого тут же передав нотаріусові, а той дав йому документ на купівлю майна, що мало бути передане йому завтра вранці.
Ледве вони розійшлися, як Вільгельм почув у домі жахливий крик. Він розпізнав хлоп'ячий голос, що крізь плач і сльози люто комусь погрожував. Цей плаксій, жалібно лементуючи, пробіг зверху вниз повз його кімнату аж на подвір'я.
Коли цікавість зманила нашого друга вниз, він там побачив Фрідріха в стані якогось божевілля. Хлопець плакав, скреготів зубами, тупотів ногами, погрожував стиснутими кулаками, наче збожеволів з гніву і досади. Мільйона стояла насупроти і здивовано позирала на нього. Хазяїн до певної міри з'ясував це явище.
Філіна, мовляв, коли хлопець повернувся, зустріла його добре, і він став бадьорий, веселий, співав, стрибав, аж поки маршалок не познайомився з нею. І тоді цей напів-
хлопчак-напівюнак почав виявляти свою незадоволеність — грюкотіти дверима, бігати вгору та вниз. Філіна наказала йому слугувати сьогодні ввечері біля столу, від чого він став ще похмуріший та впертіший. Нарешті, побачивши, що мамзель і гість аж надто близенько присунулись одне до одного, він, замість того щоб поставити миску рагу на стіл, перекинув її між ними, за що мар-шалок вліпив йому пару добрих ляпасів і виштовхнув за двері, а він, хазяїн, мусив чистити сам обох персон, вбрання яких геть закалялось.
Коли хлопець почув про такі славні наслідки своєї помсти, він почав голосно реготати, хоч сльози все ще бігли з його очей. Деякий час він радів від щирого серця, поки знову не згадав про образу, яку заподіяв йому сильніший, і хлопець знову почав лементувати і погрожувати йому.
Вільгельм стояв замислившись і з соромом дививсь па цю сцену. Він бачив перед собою наче своє власне внутрішнє становище в гострих, перебільшених рисах: він-бо також палав невгамовнимрі ревнощами, і він також, якби не стримувала пристойність, залюбки заспокоїв би свій дикий норов, залюбки злорадісно образив би кохану особу і викликав би на бій свого суперника; міг би знищити людей лише за те, що були свідками його образи.
Лаерт, що також підійшов сюди і чув усе, ще дав під-жоги роздратованому хлопцеві, коли той почав клястись і божитись, що маршалок мусить дати йому сатисфакцію, бо він жодної образи не потерпить; а якщо маршалок відмовиться, то він знає, як помститися.
Лаертові тільки цього й треба було. Він пішов нагору і вельми серйозно, від імені хлопця, дав виклик маршал-кові.
— От кумедія! — покликнув той.-^— Такого жарту чи й можна було чекати сьогодні ввечері.
Вони пішли вниз, Філіна за ними.
— Мій сину,— промовив маршалок до Фрідріха,— ти бравий хлопець, я не відмовляюся з тобою битися, тільки ж нерівність наших років і сил робить і так наше становище чудернацьким, тому я пропоную пару рапір. Ми натремо крейдою кінці, і хто перший зробить знак на сурдуті другого або більше залишить знаків на ньому, того і вважатимемо за переможця і забажаємо тоді від нього, щоб зафундував найкращого вина, яке є в місті.
5*
131
Лаерт погодився,, що таку умову можна прийняти. Фрідріх послухався його, як свого вчителя. Принесли рапіри. Філіна сіла тут же з в'язанням у руках і байдужісінько почала дивитися на них.
Маршалок, великий майстер шермицерії, був досигь люб'язний до свого супротивника і дав йому можливість зробити кілька плям крейдою на своєму сурдуті, після чого вони обійнялися і звеліли принести вина. Маршал-кові забажалося знати походження Фрідріхове та його історію, і той розповів казку, що її частенько вже повторяв, з якою ми думаємо познайомити наших читальників іншим разом.
Тим часом у Вільгельмовій душі цей двобій остаточно визначив стан його власних почуттів, бо він не міг заперечити, що так само радо вжив би проти маршалка рапіри, ба навіть більше — шпаги, хоч і бачив, що той куди кращий майстер у шермицерії ніж він. Тому він і не вшанував Філіни жодним поглядом, стерігся кожного виразу, який би міг зрадити його почуття і, випивши кілька разів за здоров'я бійців, швидко пішов у свою кімнату, де тисячі неприємних думок обсіли йому голову. Він згадав часи, коли дух його, повний безмежних сподівань, поривався вгору, коли він у живих, розмаїтих насолодах плавав, як у своїй стихії. Йому стало ясно, що недоречні тепер його мандри, в яких він ледве сьорбнути може те, що раніше нив на повні груди. Він не міг бачити ясно, яку непереможну потребу поставила йому природа в закон і як велико розтроюдили обставини цю потребу, напівзадоволь-нивши її та звівши на манівці.
Отож нічого дивного нема, коли, міркуючи про своє становище і намагаючись знайти вихід із нього, він зовсім розгубився. Не досить того, що через дружбу до Лаерта, через прихильність до Філіни, через співчуття до Міньйони він затримався довше, ніж слід, на одному місці і прихилився до товариства, серед якого міг живити свою улюблену пристрасть, а разом і з тим крадькома задовольняти свої бажання, не ставлячи собі певної мети, переслідувати свою давню мрію. Йому здавалося, він має сили, щоб вирватися з цього становища і виїхати звідсіль. Але ось кілька хвилин тому він ще більше зв'язав себе грошовою справою з Меліною, познайомився з загадковим старим, розгадати якого мав непереможне бажання.
Однак і це не повинно його втримати, так він після довгих міркувань вирішив або думав, що вирішив. "Я мушу виїхати,— скрикнув він,— я хочу виїхати". Він кинувся в крісло, сильно зворушений.
Ввійшла Міньйона і запитала, чи не треба його причесати. Вона вступила тихо; її глибоко боліло, що він сьогодні так неуважно до неї поставився.