Він подав Меліні руку на підтвердження своєї обіцянки і з великим задоволенням побачив, що той швидко пішов від нього. Та, на жаль, йому і вдруге не довелось дістатися за поріг, і то в неприємний спосіб. Вулицею прямо до Вільгельма хутко чимчикував молодий хлопець з клуночком за плечима. Вільгельм одразу впізнав його: це був Фрідріх.
— Ось я й знову тут! — вигукнув він, радісно спози-раючи своїми великими очима по всіх вікнах угорі і навкруги.— Де мамзель? Кат його в світі витримає довше без неї!
Хазяїн, підійшовши цієї хвилини, мовив:
— Вона нагорі.
Фрідріх у кілька стрибків дістався вверх по сходах, і Вільгельм, як скам'янілий, залишився на порозі. Першу мить він ладен був за чуприну стягнути зухвальця назад по сходах. Потім сильний напад несамовитих ревнощів затамував потік його почуттів та думок і, коли він поволі отямився, то впав у такий неспокій, відчув таку прикрість, якої зроду в житті не відчував.
Він пішов у свою кімнату і застав Міньйону за писанням. З деякого часу дівчинка дуже пильно намагалась записати все, що знала напам'ять, і давала виправляти написане своєму другові і господарю. Вона була невтомна і похоплива, але букви виводила нерівні, а рядки криві. І тут, здавалося, її рука не слухалась духа. Вільгельм, якого увага дівчини в спокійні хвилини вельми втішала, цього разу мало цікавився тим, що вона йому показала. Міньйона відчула це, і їй стало дуже прикро, бо думала, що тепер-то їй пощастило найкраще написати.
Вільгельм неспокійно ходив коридорами, поки нарешті не опинився знову надворі біля входу. Вулицею саме проїхав якийсь вершник пристойного вигляду, Досить ще бадьорий, хоч і літній. Хазяїн почимчикував йому назустріч, подав, як доброму приятелеві, руку і вигукнув:
— О пане маршалку, ви знову тут!
— Я лише погодую коня,— сказав незнайомий,— і зараз же мушу їхати в маєток, щоб якнайшвидше там усе влаштувати. Завтра приїжджає граф із дружиною. Воші пробудуть там Деякий час, щоб якнайкраще привітати принца фон ***, який, здається, хоче тут розташувати свою головну квартиру.
— Вельми шкода, що ви не можете в нас побути,— мовив хазяїн,— тут у мене славна компанія.
Цю мить підійшов конюх, узяв коня в маршалка, який, розмовляючи біля дверей з хазяїном, поглядав зизом на Вільгельма. А той, зауваживши, що про нього мова, відійшов і почав блукати вулицями.
Розділ тринадцятий
Охоплений прикрим неспокоєм, він надумав відвідати старого, сподіваючись, що той своєю арфою розжене злих духів. Коли він запитав про нього, йому вказали на поганенький заїзд у далекому закуткові міста, а в ньому сходи аж до самого горища, де з одної комірчини залунав назустріч йому ніжний бренькіт арфи. Це були зворушливі,, жалісні звуки, що супроводились сумним, тоскним співом. Вільгельм підкрався до дверей, а що славний дід виконував якусь фантазію і щоразу повторяв строфи, співаючи й декламуючи їх, то наш друг, уважно прислухавшись, розібрав таку пісню:
Хто хліба із слізьми не їв, Хто ридма в поночі немилій До рання в ліжку не сидів, Той вас не знає, небесні сили.
Це ви нас вводите у світ, Де жити — лиха наживати, Щоб мук важких накласти гніт, За всі гріхи — живим відплата.
Тоскна, сумна мелодія глибоко запала в душу нашому слухачеві. Йому здавалося, що старий іноді за слізьми не може далі співати; тоді струни бриніли самі без співу, аж поки знову не вплітався до них уривчастий голос. Вільгельм стояв біля дверей, душа його була глибоко зворушена. Жура старого дійшла до його згніченого серця. Він відчув глибоке співчуття і не міг втриматися від сліз, які, нарешті, полилися йому з очей від щирої пісні. Всі болі, що гнітили його душу, раптом розтанули, він весь віддався їм, штовхнув двері комірчини і став перед старим, що сидів на убогому ліжкові, бо іншої обстави у цій жалюгідній кімнатці не було.
— Які почуття розворушив ти в мені, дідусю! — покликнув він.—Ти зняв усе, що на моєму серці тяжіло. Не турбуйся, співай далі, вгамуй свої страждання, бо спів той і друга робить щасливим.
Старий хотів устати і щось сказати, але Вільгельм не дозволив цього, бо ще за обідом помітив, що він не охочий до розмов, і тому лише присів біля нього на солом'янику.
Старий витер свої сльози і запитав, привітно усміхаючись:
— Як ви втрапили сюди? Ввечері я знову хотів заграти вам.
— Тут нам спокійніше,— сказав Вільгельм, — Заспівай мені що-небудь по своїй уподобі і вважай, що мене тут нема. Мені здається, що ти не зможеш сьогодпі сфальши-вити. Я думаю, ти вельми щасливий, коли в самоті можеш так приємно розважатись і, будучи скрізь чужинцем, знайти у своєму серці найприємніше товариство.
Старий глянув на струни і делікатно пройшовся по них, настроїв їх і заспівав:
Той, хто віддався самоті,
Залишиться один.
Всі знають радощі в житті,
А муки — тільки він.
Хай так! Мій біль лишіть мені,
Щоб я в самотині
Побув хоч раз. Та задарма —
Самотності нема.
Так, як кохана крадькома Жде милого щомить, Отак душа моя німа І ниє, і щемить, Вночі і вдень пекучий біль Крадеться звідусіль, І тільки як помру, мене Ця мука промине.
Хоч би як ми тут розводились, то все одно не могли б висловити усієї чарівності дивної розмови, яку наш друг провадив з мандрівним чужинцем. На все, що юнак говорив, старий відповідав найповнішою згодою і щирістю, яка будила в ньому споріднені почуття і відкривала широке поле фантазії.
Хто бував присутній на зібранні побожних людей, які, відокремившись од церкви, вважають своє звертання до бога чистішим, щирішим, благочестивішим, той може мати уяву про цю сцену. Він згадає, як літург майстерно вміє підібрати до своїх слів вірша з того чи іншого псалмоспі-ву, що підносить душу туди, куди бажає казнодій спрямувати її лет, як скоро потому хтось інший з громади в іншій мелодії заводить вірша з другої пісні, а там до нього ще хтось додає третього вірша, через що спорідненість ідей тих пісень, з яких запозичено вірші, яснішає, але кожне місце в новому сполученні набуває нового, індивідуального значення, яке ніби щойно збагнули. Через те-то з видимого кола ідей, з відомих пісень та висловів для цього особливого товариства на цей момент виникає своєрідна цілість, втіха від якої живить їх, зміцнює, бадьорить. Так і старий тішив свого гостя знайомими і незнайомими піснями, розворушуючи почуття близькі й далекі, заснулі і чуйні, приємні і болючі, від яких наш друг у теперішньому стані міг сподіватися тільки добра.