І казала йому увечері Уляна: "Ти, Гавриле, зовсім здурів, що малих дєток без хліба, на зиму глядючи, залишаєш?" — "Бо я теперечки не для дєток живу, а для землі Горіхової". — "А кому ж треба буде твоя земля Горіхова, як дєтки наші з голоду перемруть?" — "Не Горіхова земля для дєток, а всі ми, людяки, старі й малі, для землі Горіхової". Так відказав Уляні Гаврило Латка, але з тої ночі не вертався до хати її, а в правлінні волосному днював і ночував. І сказали Латці другого дня: хоч застави на всіх шляхах виставлені вночі були, але зникли з села Максим П'явка, Мартин Волохач, Дем'ян Тхорик і Сидір Воловик з ними, лише сліди через Невклю, що вже кригою міцною взялась, на луги Сиволозькі простелились. І ще сказали: ходить отець Олександр по хатах і умовляє мужиків не слухатися Латки й товаришів його, бо ніякі вони не апостоли, а бунтівники, гайдамаки, і скоро прийде військо та покарає їх. І ще сказали: удосвіта їхав саньми легкими у бік Мрина старшина волосний, але завернули його, і проклинав він усіх, хто бучу в селі зчинив, та карами страшними погрожував. І наказав Латка отця Олександра та волосного старшину зачинити в льоху під збірнею, стерегти пильно.
І казав Гаврило до товаришів своїх, що їх апостолами називав: "Я ночей не сплю, у правлінні перебуваючи, за усіх вас, людяк, думаю, і ось до чого я додумався. Ще як збирав нас коло себе Устим, син Мартина Волохача, розказував йон, що йому в городі учені людяки розказували. А розказували йому про машину, яку хранцузи придумали, калі революцію у себе зрабілі. А звалася та машина — гильго-тин. Тольки ж не гильготала[1] яна, а рубала голови кожному, хто був проти жисті нової. Але не розпитав я тади в Устима, як та машина майструється, може, і сам йон не знав, а тольки чув про неї. Се я ще буду додумувать у ночі свої безсонні. Калі б зрабіть нам таку машину, стояла б яна посеред села, на горбі, щоб бачили од кожної хати, як церкву бачать. І увірували б скоріш усі пакульці в царство Горіхове. А покуль я буду додумувать про машину гильготин, оддамо дяку Нестору Семирозуму, що світив мені дорогу в Горіхову землю. Бо нема Бога на небі, се я точно знаю: покликував до нього в мандрах своїх тяжких багато разів, але мовчав йон. Нема Бога на небі, але є Нестор Семирозум на землі, хоч і покійний давно, і хай людяки се знають". "І зібрав він сокирників, і повів на цегельню, а інших послав палити вогнища на могилі Нестора, щоб відтала земля. І прийшли сокирники на цегельню, і вибрали два бруси дубові, що на сушарню нову заготовлені були з літа. І витесали сокирники хрест у дві людини заввишки. І наказав Гаврило Латка вирізьбити на хресті різьбою глибокою: "Тут покоїться тіло Нестора Семирозума, що заповідав нам землю Горіхову щасливу, а душею йон з людяками повік". Тоді понесли хрест гуртом великим на Вишневу гору, а Гаврило Латка їхав попереду верхи на білому коні. А як несли хрест через село, виходили люди з хат і йшли слідом. І зібралося люду на Вишневій горі страшенна сила, од малого до старого, бо шанували в Пакулі Нестора Семирозума досі, і шанували більше, аніж поки живий був. І встановили хрест на Вишневій горі, над могилою Нестора Семирозума. І казав до людей Гаврило Латка, на шпилі Вишневої гори, біля могили Нестора Семирозума стоячи: "Нас, може, й не буде, але Горіхова земля ранєй чи познєй, а буде яна, і Нестор Семирозум душею між людяк щасливих. Бо людяки луччей жисті од віку шукали і шукать будуть, се в норові людяцькім".
І палало лице його пошрамоване запеклою вірою в царство нове на землі, і таким він зостався в пам'яті людській.
А скольки се яно було, те Латкове царство, у Пакулі, я вже й не докажу, бо ще мала була. Пам'ятаю тольки, що матка довго лякала мене тим гильготином, як я не слухалася. Ще й теперка од старих людяк можна почуть, як розсердяться: "Нема на тебе Латчиного гильготина, сибірна ти душа!" Бо йон тади по селу їздив на білому коні і всім розказував, який гильготин збудує для тих, хто в Горіхову землю не увірує. На Вороновій горі, щоб одусюль видко було. Ніхто не знав, що се яно за таке, та й Латка сам не знав, а страшок у людяк з'являвся.
Дак се яно здавна у людей: добре скоро забувають, а погане пам'ятається… А я ще підпарубком був, а досюль ті часи у пам'яті. Латка панську та попову землю на стіні в правлінні намалював вуглем і ділив її між босаків та в кого дєток болєй. Під'їхав йон до нашого дворища, і Жила та Сич з ним, покликав мого батька до воріт і гомонить: "У тебе, Микито, дєток семеро, а землі стольки, що пес ляже — хвоста нема де покласти. Дак даю я табє дванадцять днів поля, на Поповій долині, од шляху на Коршаки". А земля там — як золото земля. Дак батько мій аж заплакав од радощів і хотів, за звичкою, руку Латці поцілувать, але не дав той руки. Се, гомонить, у тебе, Микито, рабські пережитки, а в Горіховій землі ані панів, ані рабів не буде, а будуть усі однакі. І побіг мій батько в Попову долину, хоч зима і снігу по коліна. Одміряв йон дванадцять днів землі од дороги на Коршаки і кілки, хоч земля мерзла, забив. І щодня, аж поки військо на увійшло в Пакуль, бігав на поле, яке вже за своє мав, дивитися і мене за собою тягав. Отуточки, синку, каже було, табє хазяйнувать. А як увійшло військо і зігнали всіх до зборні, питає мого батька член присутствій Данило Галай, пасинок покійного Мохна-ча, конокрада, а йон тади прибув з військом і розправу чинив: "Скільки земельки тобі, Микито, Латка наділив?" — "Дванадцять день, пане", — одказує мій батько. "І де ж тобі Латка одміряв?" — "На Поповій долині. Земелька там вельми добра". — "Дванадцять київ йому одмірте, — каже Галай. — А за те, що земля там вельми добра, — ще двічі по стільки ж". І вже на колоду батька волочать. Дак ледве ми його потім одходили, батька нашого. І довго ще в Пакулі приказка жила: "Ухопив, як Микита землі попової". А гильготин — що ж гильготин, то болєй химери Латчині.
Химери чи не химери, а жалю йон не мав до людяк, ні до своїх, ні до чужих, се таки правда. Се тади у Савки Малахи сало вночі покрало. Кольки день минуло, аж бачать люди — сусідський Рябко кусень сала несе з глинища, що біля Химчиного городу. Яни в глинище, і одкопали мішок сала. А мішок Химчин, се одразу признали, яна такі мішки шила і продавала. Чоловік її калічка був, робіть не міг, землю в оренду здавали, дак яна і промишляла мішками. А ще був у її син, Пантелій, кажись, звали, діло се давнє вже, призабулося. Дак прийшов Савка Малаха до того Пантелія, і стали яго мучить, і признався йон, що сало вкрав, бо дуже мучили. Дак привели його в правління до Латки і питають: "Що з ним рабіть, тепер ти у нас усьому голова, як скажеш, так і буде". А Химка доводилася Латці двоюрідною сестрою, батьки їхні рідні були, а Пантелій уже ж як небіж. Коли ж Латка й каже: "У Горіховій землі злодіїв не буде й на семено. Добийте яго". Дак того Пантелія у глинище завели та й добили кілками біля мішка з салом, а Химка кричала криком страшним і розумом стерялася. А як помирав старий Сиса з голоду у двадцять першім годі, дак. йон признався: "Се, — каже, — я сало у Савки Малахи вкрав і закопав у глинищі біля Химчиного городу, на мені смерть Пантелієва". Тольки ж і на Латці яна, смертонька Пантелія безневинного, хлапака, бо скорий суд, та пересуд довгий. Такеє врем'я тади було, такеє врем'я. Скольки й живу, усе врем'я такеє, а калі ж яно починалось і калі закінчиться, хто скаже?