Ніхто не скаже, ніхто не відає, бо людяка в собі своє врем'я носить, як жінка дитя. І народить вона, а дитя все ще її буде, хоч пуповину обрізано.
І сказав Устим Оксані, вранці до міста йдучи: "Сьогодні, мо', у товаришів заночую, дак ти не жди". І довго на сина на руках Оксаниних дивився, ніби надивитись хотів. Пішов він, а душа Оксани за ним рвалася, як віщувала. Але віщувала вона тепер щоднини — Устим був у загоні самооборони, який оберігав бідняцькі райони від погромників. А ввечері забігла сусідка і розказала: революціонери напали на збройний магазин, але в поліції наперед про напад знали, і була там засідка. Революціонери втекли, але одного спіймано, він одстрелювався. поранив двох поліцейських, так люди балакають.
Не було Устима одну ніч, не було й на другу, за дві ночі Оксана й очей не зімкнула. Уранці рипнули двері, товариші Устимові зайшли, знала їх у лице: "Не рви серця, молодице, але в тюрмі твій Устим. І загрожує йому суд скорий, військовий, бо в поліцейських стріляв і поранив двох". ї подумала Оксана, вдаючи спокійну про око людей чужих: "Не житиму, якщо Устима не стане, бо нащо мені життя без нього?" Але заплакав Нестор малий, і сказала собі Оксана: "Поки при пам'яті, не зроблю сього над собою. Бо нема гіршей долі, аніж рости сиротою в цьому страшкому світі". І взяла вона дитя на руки, і пішла в місто. І питала вена в людей, як пройти до прокурора, і розказували їй. Але сказав Оксані чиновник у казенному домі, куди вона добилася, що справа чоловіка її з наказу генерал-губернатора ще вчора передана прокурору військовому. І дивився на Оксану співчутливо, а Оксана дивилась на нього сухими очима і губи кусала, щоб не розплакатись. І знайшла вона дім, де військовий прокурор засідав, але не прийняв її прокурор, а прийняв капітан, якого призначено захисником у справі Устимовій. І мовив до Оксани капітан: "Я тільки виконую службовий обов'язок свій. Не хочу вас засмучувати, але справа чоловіка вашого безнадійна. Він стріляв у захисників державності нашої і поранив двох. Його взято із зброєю в руках. А закони військового стану суворі. Єдине, що може порятувати його, не скажу — від каторги, але принаймні від наглої смерті — чистосердечне каяття. Але він не хоче назвати нікого, з ким готував напад на збройний магазин. Обвинувальний вирок йому уже передано. Завтра суд. Оце усе, що я можу повідомити". І запитала Оксана, чи може вона побачитися з чоловіком своїм. По хвилі капітан відповів: "Думаю, що я випрошу у пана військового прокурора перепустку для вас. Можливо, ви зможете переконати свого упертого чоловіка, що, вибираючи між життям і смертю, розумна людина завжди вибирає життя, так вона, людина, влаштована. Навіть якщо доводиться поступатися деякими своїми переконаннями. Тим більше коли в людини є діти і така красуня дружина". Надворі ще був день, коли караульний офіцер підвів Оксану до дверей камери. Але тут, у військовій в язниці, ніч була завжди. Гримнули засуви, заскрипіли двері. Солдат попереду ніс гасничок. І вона побачила Устима. І дозволила собі нарешті заплакати. "Не плач, — строго сказав Устим, він завжди розмовляв з нею строго, як суворий батько з дитям своїм. — Так і мусило статися рано чи пізно, я це знав і готовий був. ї не здумай намовляти мене до зради моїх товаришів. Бо я покличу караульного і відмовлюся від побачення. Ти знаєш, я так зроблю. Луччей посовітуємося, як вам із Несторком далєй жить без мене. Вернешся до матки своєї у Пакуль, яна сильна й розумна, яна не дасть вам пропасти". І вперше за роки спільного життя Оксана осмілилась дорікнути чоловікові: "Устиме, у тебе нема серця до нас із Несторком". — "У мене є серце, — чужим, холодним голосом відповів Устим. — Але воно не належить ні мені, ні вам з Несторком, а належить справі, за яку гину. Я винен перед тобою, що зав'язав тобі світ. Революціонер не має права любити і мать сім'ю. Але тади, в Пакулі, як полюбив тебе, я ще був ніким". — "Ти був людиною, — тихо мовила Оксана, — і ти любив мене більше, аніж власну душу". — "Я був рабом і не відчував ярма на шиї. А любов — се те ж ярмо, хоч і солодке". І узяв Устим сонного сина од Оксани, але не притис до грудей, а тримав на випростаних руках, у пасмі рудого світла од гасника, і дивився пильно та довго: "Йон зробить те, чого я не встиг. Йон ще їм смолки гарячої дасть напитися. У нього брови мої, й норов мій буде. Бережи Несторка Волохача, онука Семи-розумового. Убережеш, виростиш — і з того світу тебе любитиму, як на сім світі любив. А може, й дужчей, бо на тім світі, мо', справедливості болєй і революції рабіть не доведеться". І засміявся зимним сміхом.
Уже як зарипіли двері камери і караульний офіцер гарикнув з порога: "Побачення закінчено!" — прихилився Устим до її лиця щокою колючою, обійняв за плечі, але за мить легенько підштовхнув до дверей: "Іди, іди, Оксанко… І не приходь на суд, а їдь у Пакуль одразу. Луччей буде тобі і мені. Товаришам моїм привіт прощальний. Скажи, що Устим Волохач ні про що не жалкує, а жалкує лише, що не навчився гаразд цілитися в кровопивців замундирених. Прощай".
Але на суд вона пішла. Сиділи в залі і за столом самі мундири в позолоті. І вона, з Несторком на руках. І нічого вона не бачила й не чула, а чула й бачила тільки Устима свого. І мовив Устим у останньому слові своєму: "Ось ви тут називали мене і терористом, і вбивцею, ким тольки не називали. Бо звикли ви, що робоча людина не людина, а бидло, яке можна бить, а яно дякувать мусить. А так далєй не буде, се я вам на порозі смерті кажу, бо знаю, що ви мене не помилуєте, і милості у вас не прошу. Хіба я що — народився з револьвером у руці чи од нероб'я узявся за зброю? Жисть мене навчала боронитися од вас. Побоями, холодом, голодом, безправ'ям повним. Може, ви забули про Криваву неділю у Пітері? Чи її теж вигадали агітатори? Може, ви забули, як стріляли солдати ваші в робітників біля залізничного депо тільки за те, що вони хотіли жить і їсти? Ось калі я уперше пожалкував, признаюся, що не маю зброї і не вмію стрілять. Ось калі став я в душі, як ви кажете, убивцею, але не вбивцею, а месником! Чи вже забули, як розстріляли мирну демонстрацію скоро після царського маніфесту на Думському майдані, про кулеметний вогонь на вулицях забули? А може, ваші каральні експедиції в села з десятками і сотнями жертв придумали газети? А де були ваші закони, коли погромники на київських вулицях безкарно вбивали жінок і дітей? Ми тольки захищаємося поки що-Справжні убивці — се ви! Єдина провина наша, що ми не вміємо ще влучно стріляти, нас не вчили в кадетських училищах. Але повірте мені — ми навчимося. Як не ми, то вже ті, хто прийде за нами. І тади з пролитої вами крові потечуть такі ріки, що захлинетеся в них і ви, і ваші діти, і онуки та правнуки!"