І як казав він се, револьвером розмахуючи, стрелили в натовп залпом із вікон флігеля, де управитель Штома, уже покійний, раніше жив. І не вбило нікого, але ранило багатьох. І Гаврилові Латці руку, в якій револьвера тримав, прострелило. Плач і лемент зчинився великий, а відтак розлючена юрма уже без страху й остороги кинулася до флігеля. Але стражники, які стріляли, уже вибігли через чорний хід у сад, сіли на коней і поскакали в поле. І стріляли їм услід пакульці, у кого рушниці були. А вже зарожевіли вікна флігеля, і дим з дверей повалив, і спалахнув свічкою, бо дерев'яний був. І зривало вогнем та вітром розжарене залізо з даху, і літали в чорному небі червоні птахи залізні і стрімко падали на стріхи будувань економічних.
І горіла економія, як горить ліс, громовицею запалений, І виводили люди корів з корівників, і виводили коней із стаєнь, І була ніч як сон страшний, і ніхто в Пакулі не спав тої ночі. І метлявся між стогів вогняних Гаврило Латка з рукою простреленою, клаптем сорочки полотняної перев'язаною, з обличчям, чорним од сажі, блисказ до людей оком червоним: "Пропади яно усе пропадом! А ми завтра почнемо нову жисть! І буде яна як сонце весняне!"
А коли розвидніло і настало завтра, ніхто з пакульських людей не знав, як те нове життя починать. І лежала економія панська у головешках чорних, спалена дотла, і никали люди по попелищу, як чумні, як з великого чаду, дрібний реманент із попелу вигрібали, ї пішов зранку сніг, густий, лапатий, і всі раділи снігові, бо скоро встелив він попелище білим укривалом, наче й не сталося уночі нічого, наче наснилася людям червона од пожеж ніч. Бабу Мокрину і бабу Оришку водили від хати до хати, де поранені та обпечені на пожарищі були. А тіло управителя Штоми Антон Жила та Дем'ян Сич у глинище біля цегельні відтягли і глижжям мерзлим прикидали. І казав Антон Жила: "Собаці собача смерть!" І не думав він, що так і з ним скоро буде.
І не лягав Гаврило Латка спочивать, не їв і не пив, а думав, як селу далі жить. І приходили до нього люди, яких він ще з літа в Глинищі гуртував, стрілять навчаючи, і запитували. І казав їм Латка: "Наша доля у наших руках, Прийдуть інгуші — нікого не помилують, і не буде Горіхової землі в Пакулі, а будуть могилки. Усяке царство царствує, докуль сила за ним єстяка". І було тих, хто прийшов до нього, дванадцять, більше парубки відчайдушні, але й старші віком були, а сам Гаврило тринадцятий. І ще казав їм Латка: "Ви апостоли мої, так значу вас я, що з благословення Нестора Семирозума Горіхову землю в часи минущі шукав і дорогу ціну заплатив. І всі у Пакулі, старі й малі, мають слухатися вас, бо царства земні із страху людяцького, порядку та пошанування власті починаються, не нами се заведено, не з нами й скінчиться".
І ловили вони коней, що з економії розбіглися, хоч і в дворі чиєму вже стояли, вибираючи для себе кращих. А для Гаврила Латки привели жеребця білого, на якому покійний Штома їздив, як живий був. І роз'їхалися вони, дванадцятеро, а тринадцятий — Гаврило Латка, по селу, наказуючи мужикам іти на вигін. А як зійшлися мужики на вигін, мовив до них Гаврило Латка з коня білого, як сонце: "Одтепер ми, пакульці, царство єдине, ім'я якому земля Горіхова. Вірте, людяки: виростуть у нас сади горіхові, і кожен горіх буде з голову людяцьку. І не рабітимемо ми тяжко, як досюль рабіли, а тішитимемося в ситості та довольстві жистю блаженною, як Нестор Семирозум заповідав. Але царство не царство, покуль не може за себе збройне постоять. Бо прийдуть інгуші, як уже в околишні села приходили, і кров'ю великою за бунт ми заплатимо. І нарікаю я усіх вас стражами землі Горіхової. І наказую вовчі ями викопать на всіх дорогах, що в село ведуть, і боронами, угору зуб'ям, усі підходи до села встелить, І застави людяцькі на ніч виставлять, щоб не взяли нас, як курей на сідалі. А як пройдемо учення воєнне, приступом підемо на Мрин, захопимо зброю та льохи порохові і відчинимо двері тюрми для братів наших". І настановив він дядьком над стражами Савку Малаху, що з ополчення недавно вернувся. І навчав мужиків строю Савка Малаха, син померлого в тюрмі за часів давніших Малахи, на вигоні, як його в ополченні навчали.
І сказали Латці, що Сидір Воловик покинув вигін, не захотів строю військового навчатись. І поскакали Латка з Антоном Жилою та Дем'яном Сичем до дворища Сидорового. Прискакали вони до дворища Сидорового, а Сидір уже ціпом у клуні грає. І запитав його Гаврило Латка: "Чому се ти не послухав Савки Малахи, якого я настановив за старшого, і не вчишся Горіхову землю боронить?" І відповів йому Сидір Воловик: "У мене шестеро дєток малих, яни їсти просять, а хліб не молочений". — "Як буде в Пакулі земля Горіхова, виростуть горіхи з людяцьку голову, і буде в горіхах тих усе, що людяці для жисті доброї треба, і будуть дєтки твої повік нагодовані, А не буде в Пакулі землі Горіхової — і Пакуля не буде, і дєток твоїх". Так казав Гаврило Латка, блискаючи на. Сидора оком єдиним. А Сидір одвернувсь од нього і далі молотити став: "Як хочеш, Гавриле, а не танцюватиму я під дудку твою, як ні під чию досюль не танцював, бо собственну головешку на плечах маю".
Ані слова не сказав на те Гаврило Латка, а мовчки витрусив жар із люльки на купу згонин у кутку клуні, за спиною Сидора. Спалахнула жужелиця, як порох спалахує, побіг вогонь по снопах жита, І стріха зайнялася. І кинувся Сидір Воловик на Гаврила з ціпом, але Жила і Сич за руки його схопили. І вибігла з хати жінка Сидорова, в ноги Гаврилові упала, стремено коня цілувала, але незмиримий був Латка. І вибігли з хати діти малі Сидорові, босими ногами сніг довкола Латки топтали, але не піддався жалості Гаврило. І згоріла клуня із збіжжям Сидоровим дотла. І казав Гаврило Латка Жилі та Сичу, що їх апостолами своїми називав: "Се я у мандрах своїх, далеких і тяжких, звідав: болєй людяк на світі нетямущих, аніж розумак понятливнх, не відають яни, де щастя їх жде. І як одному такому попустимо, не буде царства Горіхового у Пакулі, бо не буде страху перед властю новою в душах людяцьких, а без страху царства не збудуєш".