І шість місяців просидів я в тій камері. Усіх наших, пакульських, викликали, і вже вони не вернулися. І досюль ніхто не знає де вони. А я кожен день казав собі: ти, Громницький, виживеш, і житимеш ти до ста літ. Тут переводять мене у Бровари. Там, у лісі, зданіє якесь було, ми його називали "м'ясорубка", не чути нікому, що хочете там робіть. Перевели мене, значить, туди. Там новий слідчий був, у штатському, Кармальчук. Ну, цей іздівався! І оп'ять до мене: говори, говори! Що я буду тобі говорить, уже наговорився. Він — з-за столу, та як рубане долонею, звідси і звідси, а тади — головою об стінку. Ну іздєвательство. Я знов підписую, що йому треба. Тогда мене — в камеру: "Наблюдай!.."
І так було довго, ой довго. Когда нема й нема на мене визову, наче забули про мене. А ми стали помічать: був у кабінетах слідчих портрет Єжова, а це вже нема його там. Були на стінах правила, підписані Єжовим, — зняли ті правила. Уже обращеніє стало легше, нам уже внесли койки. Аж таки — викликають мене. А вже новий слідчий — Паламарчук. Цей уже не б'є, а тольки розказує: "Стаття про участь у контрреволюційних організаціях од вас одпадає, але залишається — контрреволюційна агітація". — "Яка агітація?!" — "Ви казали, що в колгоспах треба погано робить, що на жидів у колгоспах роблять. Ви агітували за позику, а самі — не платили. І з бандитами, "вовчарами", ви свого часу зналися, тайно їх підтримували… Четверо ваших із села супроти вас свідчать". — "Хто?" Він називає. А, цей з обріза в активістів стріляв, хоч роками — молодий. Цей завфермою був, вредітельством займався, при ньому — свині в колгоспі дохли, можна документи піднять. Цей — конюх, колгоспних коней труїв, дохли, це теж у колгоспних бомагах є. А четвертий — штундист, хоч лозунги для клубу писав, а тайно усе село агітував, що оружія не треба у руки брать.
Одне слово, виклав я перед ним, що знав і чого не знав, треба ж було душу свою спасать. Бачу, слідчий давить на мене оком: давай, давай, а сам — записує. Я — розказую, з новими силами, бо вже стежечка мені з тюрми проклятої забовваніла попереду, ї — підписую усе чисто. Аж тижнів через два викликають до слідчого, і вже коло мене — інак, уже — по-доброму: "Громницький, ви — звільняєтеся, ми розібрались". "Чорта з два, — думаю, — ви розібралися б, якби я сам у жисті цій не розібрався…" А їм кажу: "Спасибі совітській власті і вам, бо вже думка була, що могила мені тут. Хоч вважав і вважаю: душа часнику не їла — смердіти не буде". Повели мене знов до камери, а я — ще не вірю. Коли назавтра діжурний через очко стук-стук: "Громницький, с вещами". Мені стало темно-темно в очах, я і упав. Діжурний витяг мене з камери, посадив на вікно: "Набирайся духу". Завели мене знову до слідчого. Сидять— цей же Паламарчук і начальник опергрупи Локав: "Ну, Громницький, зачитаємо ми зараз тобі строк". — "За що?!" — зойкнув я. "Як за що? За контрреволюційну агітацію, сам підписував". Знову мені темно-темно в очах, я й упав, де стояв.
Аж водичкою одпоїли, і почали вони другу пластинку: "От у вас у Пакулі завтра який день? Різдво. Вареники варять". Я, правда, засміявся, давно про вареники не чув, забувся і які вони. "Бач, як десять лєт — так в обморок упав. А як про вареники згадали — смієшся. Ну, то ви, Громницький, правду казали: не їла душа часнику — смердіти не буде. Ми вас звільняємо. Тільки ж удома — нікому нічичирк про те, що тут бачили й переживали, бо знову у нас будете і вже — навік. Напечатай, Ґромницький, на потилиці: за розглашеніє єтого діла — вища міра!" І дали вони мені тридцять копійок — до вокзалу доїхать, а там — як хочеш. Правда, ніхто мене й про білет не запитував, бачать, відки я. Кожушок на мені був старенький, із "хранєнія" видали, смердить. І весь я — зарослий, як вовк. Люди у вагоні дивляться, але — мовчать. Тогда так — за одне слово необережне можно було голову згубить, їхав якийсь чоловік із Донбасу, у відпустку, дав мені шматочок хліба білого. Потім горне кульочок із газети, бачу — дена-тур наливає. "Ви що, — кажу, — я згорю". — "Я тобі даю стіко, що не згориш". Випив, снігу з ботинка пригорщею зачерпнув, той шматочок хліба пожував: жисть у тіло моє вертається. Доїхали до Мрина, і побрів я в Пакуль, на ніч глядючи. Як був я ще в авторитеті, галіфе носив, та міг з колгоспу добру шматину сальця-м'ясця привезти, багато було у мене в Мрині знайомих та рідних. А такого — хто переночувать пустить, кому я тепер треба? Ну, проминув я Будище, Крутьки, а вже — темно. Страхолісся перебрів сяк-так. Далєй — під гору. Упав — і не встану. Одірвалася підошва в ботинку, підгнила, закотилася, на дає ступить. Я — рукав одірвав од сорочки і одів на ногу, наче чулку. Уставать — ні, не встану. І тепло-тепло мені. Стукнуло в голову: це вже я замерзаю. Я — рачки, рачки, якось виповз на гору. З гори скотився — і вже хутір, уже вигон, подибав я, подибав…
Доплентався додому — світиться. Двері не замкнені. Одчинив. "Тьотю, — кажу, — пустите мене переночувать?" А жонка з дітьми на печі сиділа, перепужалася. "Так це ж я, — кажу, — не ждала?" Вона — у плач, у голос. Зняла із мене все ганчір'я, помила. Трохи з'їв, і не міг болєй. Заліз на піч, а не вірю. Це, думаю, так мені хочуть ще щось пришить. Сонних дітей поцілував і кажу до жонки: "Три дні спатиму — не займай. Скольки не спатиму — не займай".
Когда чую, чуть світ — уже у мене повна хата жінок: "Ми прочули, що ваш чоловік вернувся". А вже до півста людей забрано з Пакуля, і в кожного — жонка чи матка, і кожна про свого запитать хоче. Я — мовчу, великий замок на рота свого повісив. А вони, правда, зрозуміли, що на мені — заборона строга язиком ляпать, і просять: "Михаль, ми тольки подивимося на тебе, ми — не питатимемо…" І — плачуть. І на мене дивляться, наче я їм кіно яке. І де в селі не ступлю — сто очей на мені. А своїх очей я на них піднять не смію, заглянуть у їхні очі не смію, бо прочитають усе, що було і чого не було. Хоч як подумать: хто б не був на моєму місці, якщо жить хотів, так само б повівся у тій клітці тюремній. А душу — шкребе… І третього дня пішов я у Мрин знову, пішов я в НКВД. Так і так, розказую хлопцям у формі, розказую і прошу слізно: "Дайте мені якусь роботу при НКВД за мої заслуги по викриттю контрреволюції, хай там — уборни вичищать чи ходити за кіньми, а в Пакулі жить я болєй не можу…" Вони, правда, зглянулися, і вже у Пакуль я не вернувся. А скоро наші пішли на Польщу, Західну Україну звільнили од імперіалізму світового. Государственні люди там дуже потрібні були, і ми з сім'єю — туди. Там, правда, пожили ми непогано…"