І більш нічого із розказів Громницького не записав Андрон Мохнач, бо їхав він у Мрин екзамени здавать до педагогічного інституту, мріючи учителем у своєму селі буть. Але казав Громницький Мохначу, коли востаннє рибалили: "Ось і ти уже, синку, на мене сторожким оком дивишся. Але щоб про людину правильно судити, треба історію її знать із самого дєтства. Принеси мені, синку, ручку і на чому писать, і опишу я всю жисть свою довгу й героїчну для історії села Пакуль, з перших днів моїх на землі. А ти — перепишеш грамотно, щоб люди, які далєй житимуть, читали й навчалися на моєму примері житейському, хорошому і поганому навчалися. Бо я, синку, на жисть земну ненаситний, і хоч певен, що сто літ своїх проживу, але і в історію Пакуля вписатися хочу навік. Бо в життя потойбічне, як ото попи брешуть, не вірив я ніколи і не вірю. Згниває в могилі усе, що од людини лишається, і душа її разом із тілом смертним згниває безслідно".
І рано-вранці, по дорозі на причал, до катера, заніс Андрон на Муравицю, Михалю Громницькому (дід уже по лугу босоніж бродив) ручку учнівську, пляшечку чорнила і шість зошитів учнівських. І обіцяв йому Громницький своє життя до історії Пакуля правдиво вписати. А як вертався Андрон, через місяць, од причалу, вступивши до інституту, зайшов на Муравицю, бо хотілося йому до осені, коли навчання почнеться, історію Пакуля дописать. І сказала йому баба Домаха, коли про діда Михаля запитав: "Хіба ти, дєтка, не знаєш, що вже нема його, приймака мого, на сьому світі, а вже йон на іншому світі, де усі ми колись та будемо? Як не хапався йон за жисть земну, а обірвалася вона, наче тая нитка, жисть його земна, коли прядеш тонко й хитро. А чи сама яна обірвалася, чи поміг хто, з тих, кому йон сала за шкіру залив, — самому Богові відомо, та, мо', — ще міліції. Я ж давно знала, що не жилець йон на білому світі, хоч беріг себе, ой беріг! Бо сильно боявся йон того світу, хоч і гомонів усім, що не вірить ні в що. Боявся йон з Богом зустрітися і звіт йому дати за жисть свою. А мо', боявся на тім світі зустрітися з тими, кому йон поміг рано з жисті піти. Кричав йон ночами голосом страшким, наче його уже чорти в пекло за гріхи тяжкі волочили, а йон одбрикувався руками й ногами…"
І запитав Андрон Мохнач про зошити, які Громницькому залишав, аби той описав життя своє для історії Пакуля. Баба Домаха мовила йому так: "Писав йон, писав, а що вже йон писав — сього я не знаю, бо не вельми я грамотна, толь-ки й навчили в лікнепі, що розписатися. Бережу я тії зошити, аби, як схолодає, у грубці ними розпалювать. Калі ж яни, дєтка, для науки твоєї треба, то забери, а мені якось по свободі старих газеток не розпал завезеш лісапетою".
Дістала Домаха зошити, Громницьким списані, з припічка, сажу та порохняву з них струсила об коліно і подала гостеві.
І читав їх Андрон Мохнач до пізньої ночі, на хутір Не-сторів, до хати батькової прийшовши.
Єто пише Михаль Громницький, сам про себе. І так, я — народився. Сталося єто 3 березня 1890 року. На жаль, не можу оповістити світ, в которім часі. Моя повитуха, баба Солоха, була стара й неграмотна, хоч і велика спеціалістка перев'язувати пупи, а не записала для історії час мого народження. Та й годинника у хаті не було. Проживали ми тогда у простій селянській хаті, із земляною долівкою, належала хата економії панів Журавських. Серед зими батько втикав просто в долівку, попід дерев'яними лавами, цибулини, і вони проростали. Ближче до весни з-під лав стриміло блідо-зелене пір'я, батько закусював тими вітамінами після чарки, яку вельми полюбляв. За такою закускою не доводилося далеко ходити, нагнувся з-за столу, смикнув — є закус, а це мало чимале значення, особливо коли ноги уже не носили. Один з перших споминів дєтства мого: батько заявляється з економічної контори п'яний-п'янющий, б'є матір мою, вона кличе сусідів, вони в'яжуть п'яного, батько, оперезаний вірьовкою, лежить на полу, плаче і кричить на матір: "Хлопка ти! Хлопка!.."
Діда мого, ученого садівника, один із Журавських перекупив у польського пана і женив на своїй покоївці, яка нібито уже ходила в тяжі од молодого пана, через що батько мій мав себе наполовину дворянського кореня, а матір моя була простого пакульського роду, і, напившись, батько ніколи не забував нагадати про дворянську вищість свою… Він і до дітей своїх ставився згорда, а я був у матері — четвертий, серед живих — другий, і ще після мене народилося троє. Діти тоді народжувалися і росли, як трава під тином.
Якось увечері попросився я надвір, зі мною вийшов батько. Небо було густо засіяне зорями. Нічну тишу порушували багатоголосі крики. "Хто се тамочки кричить?" — запитав я. "Вовки", — серйозно відповів батько. "А чому їх так багато?" — "А хто знає чому, поліття на них у сьому годі". Уже пізніше дізнався я, що се були жаби. Пакуль тогда лежав серед боліт та лісів, тепер їх осушили і повирубували. Але й досі, коли чую жаб'ячий хор, душу мою проймає давній солодкий страх. І ще споминаю, як горіла панська економія, підпалена повсталими селянами, коли б не в годі дев'ятсот шостім. Було мені так само солодко і страшно.
Річ у тім, що трохи ранєй на мене наїхала панська карета, пробудивши в мені ще не усвідомлену класову ненависть. Візник встиг притримати коней, все ж передній ударив мене копитом по довбешці. Матір занесла мене до хати із закривавленою головою. На всю жисть залишився слід од цієї невеселої пригоди на моєму чолопочку.
Когда згоріла економія, батько поїхав кудись далеко шукати нову роботу. Ми зосталися в Пакулі, у своїй не своїй халабуді. Матка моя уміла шити сільські юбки й кофти, заробляла то мішок картоплі, то відро борошна або шмат сала, і ми не голодували. Але запам'ятався вівсяний кисіль, який ми мусили їсти з дня в день і од якого у нас, дітей, боліли животи. Матка лікувала нас шматочками цукру, змоченими декількома краплями скипідару. Була вона дуже віруюча і навчала своїх дітей ніколи не брати чужого, бо покарає Бог. Якось я побіг на цегельню. На дощаті дашки, під якими сохла цегла, робітники клали вузлики з обідом. Я знайшов довгу палицю і, коли робітників поблизу не було, скинув один із вузликів на землю. У вузлику був чорний хліб і шматок сала. Я сховався в бур'ян і ситно пообідав. Минуло кілька днів, а Бог мене й не подумував карати. І я знову пішов на цегельню на роздобутий. Перший випадок крадіжки (посягання на чужу власність) не зробив мене професійним злодієм, але неповага до чужого добра залишилася зі мною назавжди. Я зрозумів, що можна узяти чуже й наситити власний шлунок. Так я внутрішньо формувався до сприйняття революційних законів. Ця підготовленість допомогла мені пізніше обрати правильний шлях у житті.