Листя землі

Сторінка 128 з 357

Дрозд Володимир

А зняли мене з голови сільрадівського і білет партійний одібрали уже познєй, коли заслужений революціонер Дмитро Домонтович, який ще в допотопні часи за революцію в Пакулі агітував, загримів як ворог народу, хоч був уже літ моїх нинішніх і проживав тихим пенсіонером у Мрині, коло Красного мосту. Тогда і пригадали, що це він мене ще у вісімнадцятому годі на комісарство моє піднімав, пролетарське походження моє і ретивість мою до нової влади запримітивши. І підтримував він мене та просував по керівних постах, докуль був біля руля у Мрині. Тогда ж і Нестора Волохача, онука Семирозумового, за штани взяли та в тюрягу. Хоч він з Біломорки з орденом на піджаку вернувся, не підступись, було, такий ретивий та правильний. Вини моєї щодо нього нема, хай Оришка його не кричить, як свиня недорізана, хоч у моїй власті було тади її дорізать, і всю сім'ю їхню — на корню… А я тольки показав, де Нестор проживає, коли "воронок" за ним серед ночі приїхав. Я в сільраді сиднем сидів, тогда таке правило було — ночами працювать, порядок пильнувати. А в нього ж маузер персональний був, як у заслуженого галіфетчика. То хлопці, які у "воронку" за ним приїхали, кажуть мені: "Викличеш Волохача на ґанок, наче для розмови короткої", а самі — попід стінами причаїлися. Я, правда, постукав у вікно і кажу: "Вийди, Несторе, є справа нагальна, з району нова вказівка прийшла…" А тади так — усі ми, хто при власті, од вказівки до вказівки жили. То він вийшов, у самих спіднях, кожух тольки на плечі накинув, бо се було якось що зимою. Так його і повезли, і одягтися не дали, у спіднях та кожусі, там, кажуть, одягнуть…

Уже у слідчого нас доля знову звела. Не ввели, а внесли його у кабінет до слідчого, на лиці — пальцем нема де торкнутися, щоб синяка не було, і все тіло, де крізь ганчірки, що на нім, видко, червоно-синє, так хлопці змолотили. І запитує у нього слідчий, на мене показуючи: "Знаєш, Волохач, цього чоловіка?" — "Знаю. Громницький Михаль". — "Так это він свідчить, що ти агітував у селі супроти радянської влади". Тут Нестора як підмінили. То ледве губами ворушив, а це як закричить на слідчого: "Контра ти! Фашист! Я — в чотирнадцять годків своїх уже червоний партизан був! Я куркуляк за жабри брав і перший колгосп у Пакулі організовував! Я на Біломорці кістьми лягав добровільно, і орден мені сам Калінін, всесоюзний староста, вручав! Убивайте мене, ви, бляді погані, а на себе й на інших я клепать не буду!"

Горячий він був змолоду, весь у батька свого, Устима, того теж, розказують, у тюремному дворі розстріляли, ще власть царська. Дак слідчий подзвонив, і вивели Нестора, і болєй ніхто про нього і слова не чув, наче й не було на світі людини. Слідчий же продиктував мені туточки, що йому треба було, і я підписав — спробуй не підпиши, таке побачивши й почувши, тепер вам, молодим, зеленим, легко казать, а тогда… А як Дмитра Домонтовича до слідчого ввели, цей тихий і смирний був, уже він погано бачив і недочував. То мені вже свідчити супроти нього легшей було для совісті моєї, що од мене вимагалося, бо совість людська — вона у кожного є, у всі времена. І тогда відпустили мене у Пакуль, і ще три годіка був я секретарем у сільській Раді, бо грамотний був, як на ті времена, а не виконавцем, про що пакульські баби язиками брешуть…"

І розказував Михаль Громницький Андрону Мохначу, що історію села Пакуля писав: "На кутку, знаю, сміються з мене, що по росі босоніж ходжу, холодною водою з відра обливаюся кожного ранку, бережу себе. Синку, я стільки смертей замолоду і впродовж довгої жисті своєї бачив, що давно постановив для себе наперекір усім і всьому — дожити до ста літ. Без цієї головної моєї ідеї ти жисті моєї не поймеш, ні. І про рік тридцять сьомий нічого не поймеш. Тогда людське життя нічого не коштувало, мошки ми були дрібні, а не люди, мурашки на стежці історії, ПІД чобітьми тих, хто історію творив. Хто дивиться на мурах, коли йде по стежці, хто роздумує, давити їх чи ні? Тепер що хоч балакають, язики порозпускали, на самого Сталіна бочку котять. А може, Сталін нічого того не знав і не бачив? Я щитаю, що це все було вражеське діло. Це не радянська влада робила, це робили шпіони.

Тольки заводять тебе на допит — занавіски опускають на вікнах, чорні, мене самого тричі у кабінеті слідчого убивали, поки я в жисті щось пойняв… Тогда уже начитують мені, страшно слухать: "Контрреволюційно-повстанська агітація…" Мені, пролетарю з дєтства, начальнику міліції, командиру на денікінському фронті, голові комнезаму! Слідчий і каже: "А ти ж усе це підписав!" — "Занавіски на вікнах опустите — я що хоч підпишу мертвою рукою", — одказую йому. "Ну, ми вам — очну ставку". І заводять до кабінету Халимона Федоса, а він од мене через три двори проживав. У дєтстві ж, як матка моя вмерла і в село я вернувся, корів ми разом з ним пасли, а потім я його розкуркулював. Заводять Федоса і кажуть: "Ну, розказуй, Халимон, як ти Громницького завербував у контрреволюційну організацію". — "Значить, було так. Прийшов до мене Громницький пилу позичать…" — прохрипів Федос і вмовк. "А ти йому запропонував увійти до контрреволюційної організації", — підказує слідчий. "Да, я йому запропонував увійти до контрреволюційної організації", — повторює Халимон, як папуга. "І він дав згоду". — "Да, йон погодився".

Ну, тут я вже пойняв: як не хочеш, аби тебе втопили, топи іншого. "Брешеш! — кричу, скільки голосу лишилося. — Я до тебе у хату, одколі ти мною був розкуркулений, не заходив!" — "А, так ти, Халимон, — гад розкуркулений, а не признавався!.. — уже у мій бік тягне слідчий. І — до мене: — Бий його!" Ну, то я розмахнувся і ударив. Халимон тольки хлипнув та й обліг на долівку. "О, так ти майстер…" — похвалив слідчий. "А я, — одвічаю, — у класових боях добре тренований…"

Стали вони на мене іншими очима дивитися. І перевезли мене на Лук'янівку, а це вже ми перебували у Києві, кинули до камери, наших там, з Пакуля, мо', душ тридцять, а усього в камері тій — вісімдесят вісім мужиків. Один біля одного, голі, лежать, задихаються од жари. Четверо на моїх очах кончились. Просимо діжурного одчинити двері, хапаємо повітря тюремне, як риби на березі. Перше мая, празник світового пролетаріату, а вони нам — тюльки солоної, потім — води гарячої. Ремство у камері, конєшно. А мені слідчий казав: "Ти, Громницький, наблюдай, ти кажи, ми тобі віримо, у тебе — заслуги государственні". І я, конєшно, наблюдав. Тоді викликає мене в кабінет: "Доповідай!" Я — доповідаю і підписую. А спробуй не підпиши. як на всю силу по кабінетах б'ють, люди криком кричать. Особливо як женщин б'ють, вони, бідні, аж пищать, сумно так, сумно, я вуха затуляв, не міг чуть…