("Києво-Печерський Патерик", слово II, Похвала преподобному отцю нашому Феодосію). Невже це так правильно: монастир — усамітнення? Невже народу, котрий безнастанно потерпав від нападів віроломних сусідів, розшматовувався усобицями марнославних князів і котрому з давніх-давен "веселіє пити єсть", може прислужитися чиясь боротьба з власними вадами? На це побожний юнак із віддаленого провінційного Любеча попервах дати беззастережної відповіді не зумів би. Натомість знав напевно, що не хоче ненавидіти, красти, розпусничати, що жадає справедливості та душевного спокою. Для себе, всіх. Простував шляхами прекрасної України-Русі до патріаршого Царгороду, і моління його було про безталання батьківщини. Невже, дійсно, має рацію той, хто, вказуючи на пасивну, навіть деструктивну натуру його краян, вважає, що віл варт свого ярма? Що може бути принизливіше од белькотання предків за морем у варягів: "Земля наша велика й обильна, а порядку в ній нема, ходіть-но княжити й володіти нами."
Питання, питання... Спосіб, обраний майбутнім схимником для їхнього розв'язку, не піддавався логічним умовисновкам та обрахункам, і мало хто йняв віри, що від нього буде користь усім. Ну, що молитви, небо? Життя-бо минає на землі, треба більше працювати й діяти тут. Невірні не могли збагнути, що він ішов не по пророцтва вдачливих віщунів, не по самий притулок для душі. Сей Чоловік прагнув не знайденої в миру Божої мудрості. Дано йому було щиросердно сприйняти співи з Літургії: "Не надійтеся на князів, на синів чоловічеських, в них нема спасіння: вийде дух його, і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть".
В культурній і освіченій Греції є місце, куди прагне завітати християнин. Його благочестя, освячене відвідинами самої Цариці небесної, сприяло, що життя чернече почалося тут із сивої давнини. Ще в VII віці імператор Костянтин Пагонат, з огляду на постанову шостого Вселенського собору про виселення ченців з міст до пустель, надав у їхнє володіння цілий Афон. Число іноків на Святій горі безупинно зростало, а на X сторіччя налічувалося 180 монастирів. Узвичаєна фраза "служити Богу" набирає реального змісту лише за особистого прикладу. Можна не вірити в громадську корисність духовної індивідуальної боротьби, проте не можна не захоплюватися життям, яке перевищувало людські можли-
451
вості. За висловом оповідача, залишаючись у плоті, вони уподібнювалися ангельському життю. Прибулець із далекої України знав, на цьому шляху доведеться витримати незчисленну кількість випробувань та страждань. Але він знав і те, що все чиниться задля торжества Божої справедливості на землі. І ще: в осягненні мети йому допоможуть непереможні любов і добро. В одному з Афонських монастирів його постригли під іменем Антонія, відтак розпочалися літа послушенства. Це страшенно нелегко — любити ближнього свого.
Це складно і з співробітниками, де працюєш, і з сусідами, де мешкаєш, це не менш складно і в монастирі, звідки вже не вільно виходити без спеціального дозволу ігумена. Відомі здавна причини психологічної несумісності, оті пересічні людські: гординя, заздрість, неохайність, гнів. Відомі християнам і гамівні засоби пристрастей: піст, молитва, милостиня. Тільки-от здійснювати їх, виявляється, вкрай важко. Ченців називають воїнами раті Христової. У війні зі злом неможливо без втрат та поразок, що вічно дають поживу для підленьких кпинів стосовно чернечого побуту. Проте переможці є і, що головне, перемога приступна кожному. Антоній досягнув значних успіхів у покорі, убозстві, здержливості, й, бачачи їх, ігумен одного разу сказав: "Антонію, йди знову на Русь і будеш там іншим за взірець успіху та утвердження в вірі, й буде з тобою благословення Святої Гори". Прийшовши до Києва, Антоній не зупинився в жодному з монастирів, а оселився в передмісті, в лісовій печері біля Берестова. І став він жити там, молячись Богу. "Їжею ж його був хліб сухий і води пив до міри, і копав печеру, і не давав собі спокою ні вдень ані вночі, позаяк жив у безнастанних трудах, пильнуючи та молячись". Те обрання місця атеїсти називають щасливим випадком, в крайньому разі, інтуїцією. На переконання вірних, все сталося за промислом Господнім. Справді-бо: ідеальні умови для життя під землею, де температура цілорічно +10, +12°, придніпровський лесовий грунт бездоганний для інфільтрації повітря, отже, для безвихідного перебування людей у печерах. Але визначально, що збігаються два пророцтва, св. Апостола Андрія Первозванного "яко на горах сих возсіяє благодать Божія" і преподобного св. Антонія "Господи, утверди мене на місці цім і нехай буде благословення на місці цім Святої Гори". На думку спадають пасажі безбожних казуїстів, мовляв, перебування апостола Андрія недо-ведена леґенда, а також те, що Антоній казав насамоті, нікому невідомо. Намагаючись зрозуміти горе-мудрагелів, перше, що слід вчинити, це визнати нещирими апостола та преподобного, з ними разом — їхніх послідовників. Але навіть і за такої комбінації важко уявити в ролі брехуна апостола, незабаром страченого за проповідництво християнської моралі, або сивого старого, який безсоромно плете учням небилиці про нібито сказане ним при заснуванні Печерського монастиря. Дана ситуація вимагає двох розв'язань: або вірити у святиню, або ні. Проте, як наважитись ліпити сюди кредо гоголівського персонажа "мошенник на мошеннике сидит и мошенником погоняет... Один там только и есть порядочный человек: прокурор, да и тот, если сказать правду, свинья"?
Слави заживають і шахраї. Але чи будь-хто з них прикидатиметься так цілий свій вік? Важка праця вдень, ревне моління вночі, безперервний піст — усе во славу Божу й аж ніяк не задля того, щоб ошукати шаблезубого атеїста. Непохитна віра преподобного отця була очевидна, й саме вона приносила авторитет та визнання. Люди стали приходити сюди за порадою й благословенням. Невдовзі з'явилися ті, хто молив покласти і на них образ іночого чину. Першим був Никон-Іларіон, якого деякі дослідники, приписуючи авторство "Слово о Законі і Благодаті", називають кращим нашим письменником XI сторіччя. За ним примандрував славнозвісний Феодосій, чиє пострижения вже через наполегливе подолання протидії батьків гідне занесення до святців. Відтак найулюбленіший з княжих надвірних, названий в іноцтві Єфрем, та син першого боярина Варлаам, котрий заявив: "чини зі мною, що бажаєш, я вже зневажив усе мирське й ніколи не повернуся до своєї домівки". Це вийстя кращих із почту розлютило князя настільки, що він погрожував ув'язнити святих отців, розкопати печеру, а від Никона зажадав, аби той умовив Варлаама та Єфрема зректися свого заміру. Занепокоєні ченці стали лаштуватися до переїзду на нове місце. Лише заступництво жінки вгамувало князя, й він послав до Антонія, щоб перепросити та залишитись, де був.