У поширеному тоді апокрифі "Бесіда трьох Святителів", зокрема, мовилося: "В чому найбільша погибіль для людини? — Славолюбство, сластолюбство, сріблолюбство. Що найгірше для людини? — Відчай, непокаяння". І хто усвідомлював, що в борні з людськими пороками єдина рада — звернення до Бога, йшов у ченці. Там, у печерах понад Дніпром, облишивши безконечну гонитву за збагаченням, загнуздуючи плотські пожадання, відсторонившися житейської суєти, пізнавали вони істину. Маючи схильність до найважчого з чернечих подвигів, келіот Антоній віддалився в окрему печеру, не залишивши, проте, братів без порад в молитвах. Ігуменом підземної обителі став найдостойніший з братії Феодосій. Вже потім, відзначаючи благочесне життя, чудеса обох преподобних отців, помітили, що інститут чернецтва на Україні фундо-ване людьми, котрі наслідували Великого Антонія, християнського подвижника Ш-^ вв., засновника й ідеолога відлюдницького іночого життя, та Великого Феодосія — християнського подвижника У-УІ вв., котрий поклав початок чернечим скитам у Палестині. Провидіння Господнє. Скільки зазнавало воно кпинів та сумнівів, скільки ще зазнаватиме...
Їх зібралося вже понад сто братів. Вибудувавши дерев'яну церковицю, келії, поселилися на поверхні, тому що людям стали потрібні як їхні молитви, так і присутність, і тому, що їхнє подвижництво мало набути поважного, урочистішого вияву. Прийнявши постриг, люди різного віку, станів, національностей у служінні Господові мали керуватися спільними правилами. Устав Студійського монастиря, привезений з Царгорода ченцем із супроводу митрополита Георгія, звідси став основою чернечого життя всіх східнослов'янських земель. Запроваджений о.Феодосієм устав був гуртожитковий. Братія поділялася на чотири розряди. Одні — на випробуванні непострижені, ходили в мирському одязі; другі — також іще не пострижені, носили чернечий одяг; треті, пострижені, носили мантію; нарешті, четверті перебували у великій схимі. Головною засадою був цілковитий послух ігумену, чиє благословення мало лягати на кожне діяння. Тільки деталізуючи побут людей, які стояли на передньому краї війни з духом Зла, бачиш, наскільки суворе і важке життя подвижників. Безкорисливість зумовлювала відсутність речей, аж до голки. Лише книжки та необхідне вбрання могли знаходитися в келії. Чернець ходив з непокритою головою, в одязі з простого сукна. Винятки робилися для немічних. Постіль його складалася з рогіжки та двох сукмяниць (сукняних ковдр). Пам'ятаємо, що за перших днів існування Києво-Печерського монастиря звичною їжею там був хліб і вода, значно згодом уже варився обід з двох страв та ще невибаглива вечеря всухом'ятку. Трапеза — спільна, бо згідно уставу "архімандрити і ченці завжди в одному місці мають їсти й пити і при тім чтеніє чести". Кожен з братів собора за власною волею віддавався під благе іго послуху. Самовидно, лише еманація любові перетворювала його на тягар легкий і, відповідно, виснажувала носія. В кожному разі, таке послушенство є чимось діаметрально протилежним до взаємин армійських чинів. Сповідь без утаювання якомога частіше, навіть щодня, не давала змоги закосніти в гріху, спонукала дотримуватися християнських чеснот. Кожен інок повинен знати псалтир напам'ять, а також "не їсти страви за одним столом з жінками та не водити дружби з черницями", залишаючи собі одну найбільшу турботу — про душу. Зламання чернечої обітниці — величезне зло, й уся громада прагнула спинити брата від непоправного. Проте непокаяння, затятість у скоєному давали право виганяти винного, як паршиву вівцю, аби не псувати цілого стада. В розвідках про славетні монастирі зустрічаються визначення на кшталт: "демократизм", "цілковита духовна свобода". Слід пригадати, що, згідно Студійського уставу, невід'ємним правом братії було обирати самим архімандрита і повертати в церковну власність майно після його смерті. Подібне волевиявлення спричинялось до того, що з-поміж доброчесних мужів обирався, дійсно, кращий.
Історія Києво-Печерської обителі засвідчує, саме завдяки додержанню цієї уставної засади на чолі братії висувалися достойники, для кого мірилом і дороговказом був Закон Божий. Це й преподобний Феодосій, який зазнав утисків від Святослава за звинувачення князя в захопленні столичного престолу у брата. Це й перший видавець "Києво-Печерського Патерика" Іннокентій Гізель. Він мужньо виступав проти приєднання України до Росії. Це й архімандрит Іоанникій Сенютович, відомий видрукуванням в часи Петрового лихоліття книжок з підзаголовком про ставропігіальну залежність Києво-Печерської лаври від константинопольського патріарха. Залежність, власне, підлеглість, різноманітному начальству, що настала завдяки політичній грі російського уряду та вищого духовенства, зовсім не передбачалася на зорі заснування обителі. У відомому з рукописних патериків заповіті Феодосія князеві Святославу сказано: "Ось відходжу від світу цього й передаю монастир під твою опіку, якщо будуть якісь чвари. І ось доручаю ігуменство Стефану, не дай його кривдити". І ще: "щоб не володів ним ні архієпископ ані хто інший із клериків софійських. Нехай керує ним твоя влада, і по тобі — діти твої аж до останніх роду твого". Згідно цього існує переказ, що Андрій Боголюбський, назвавши ставропігією княжою й патріаршою, ствердив незалежність Печерського монастиря від Київського митрополита.
Верховіть творчості досягають в умовах духовної свободи. І найкраще підтвердження тому — шедеври церковної архітектури, які вивели Україну з поганського стану між культурних країн християнської Європи. Здобутки народного генія вражають і нині своєю естетикою, міцністю, вирішенням безлічі технічних деталей. Повернімося ж до днів будівництва Успінської церкви — оздоби й центру всієї Києво-Печерської лаври. Історії її створення присвячено кілька розділів у "Києво-Печерському Патерику" — єдиному джерелі, звідки можна почерпнути подробиці про життя та побут тамтешніх чорноризців. Боярин Ярослава варяг Симон, привізши з далекої батьківщини золотий вінець для вівтаря та золотий пояс-міру, за якою виміряють споруду, розповів ченцям про видіння йому церкви надзвичайної краси, про те, як голос згори наказав йому передати святощі до майбутнього храму. Потім до преподобних отців завітали четверо греків. Майстри розповідали, що примандрували з Царгорода, де у передмісті Влахерні їх найняла цариця вибудувати церкву на честь Богородиці. Що вони принесли золота на три роки та образ Успіння пресвятої Богородиці, і що там вони зустрічалися особисто з Антонієм та Феодосієм. Преподобнії отці, закликавши Господа в свідки, відповіли, що нікуди з цієї місцини не вирушали, і, самовидно, майстри стали свідками Божого дива. Не менш дивовижним був і вибір місця спорудження храму. Першої ночі преподобний Антоній попрохав у Бога, щоб повсюди впала роса, а місце, яке буде освячене, залишилося сухе.