— Заходь, випий чого-небудь. Я повернусь через хви— лину-дві.
— О, то я не спізнився. Гадаю, ти вибачиш мені таку нетак— товність.
Але я вже у ванній. Відаль поставив пластинку: Магалія Джексон співає "Хочу радісно жити, так, як пісню співаю".
Коли я вийшов, він сидів у кріслі біля відчиненого вікна.
Сонце зайшло, але ще не дуже темно. Дерева чорніють на тлі темного неба. Навколо освітлених вікон і автомобільних фар — жовті кола. Вуличних ліхтарів ще не засвічено, наче Париж з поваги до минулого дня хоче витримати урочисту паузу.
Відаль п'є віскі з содовою. Я й собі наливаю. Він спостерігає за мною.
— Ну, друже, як справи? Ти вже майже в дорозі. Чи радо ти нас залишаєш?
— Ні.— Я сказав це занадто категорично.
Відаль здивовано й зачудовано дивиться на мене широко роз— плющеними очима.
— Я ніколи не збирався туди повертатись. А тим більш вихо— вувати там свого сина...
— Mais, mon cher',— спокійно говорить Відаль,— ти розум— ний чоловік і повинен був розуміти, що колись доведеться верну— тись.— Він на мить замовк.— А щодо Поля, то хіба ти ніколи не думав, що він може захотіти побачити країну, де народився його батько і батько його батька?
— Тоді йому треба їхати в Африку.
— Америка завжди буде йому дорожча, ніж Африка, ти це й сам знаєш.
— Ні, не знаю.— Я вихилив свою чарку й наливаю ще.— Чого йому так далеко їхати — щоб його там називали чорнопи— ким? Америка йому нічого не дала.
— Вона дала йому батька.
Я дивлюся на нього:
— Тобто його батькові вдалося врятуватися.
Відаль відкидає назад голову і сміється. Якщо Відаль вас любить, він неодмінно з вас сміятиметься. І його сміх вас дуже бентежитиме. А після сміху настає мовчання й уважний погляд, що бентежить вас іще дужче. І тепер, помовчавши, він запитує мене:
~ То ти й справді гадаєш, що врятувався від чогось? Облиш.
Адже ти кращий, ніж хочеш здаватися.— Він іде до столика з напоями.— Що, власне, ти грав у нашому фільмі, який тебе так прославив і зробив тебе, як я тепер бачу, таким збентеженим?
У чому трагедія того трубадура-метиса? Хіба не в тому, що він намагався використати всі шляхи для порятунку і все даремно? — Відаль стоїть мовчки з пляшкою в руці й дивиться на мене.
Пам'ятаєш, як я намучився, поки змусив тебе грати по-справж— ньому? Як ти мене ненавидів, часом, здавалося, ладен був убити мене! А пригадуєш, коли роль Чіко почала оживати? — Він нали— ває собі ще.— Пригадай, будь ласка. Звичайно, я великий режисер, mais pardon!2 Такої гри я не міг добитися ні від кого, крім тебе.
А про що ти думав, що було в тебе на думці, в якому кошмарі ти жив, коли нарешті почав грати роль по-справжньому? Скажи щиро! — Він знову йде на своє місце.
Чіко, герой фільму,— син жінки з Мартініки й французького колоніста. Чіко ненавидить і батька, й матір. Він утікає з острова в столицю і бере з собою свою ненависть. Ця ненависть дедалі росте й поширюється на всіх чорних жінок, на всіх білих чолові— ків, хоч би де вони жили. Він опускається на дно Парижа й гине.
"Les fauves"3 — це ж символ життя, від якого він тікав, і життя, яке проковтнуло його. Я погодився на цю роль, гадаючи, що легко зіграю її, бо віддавна придивлявся в Парижі до північноафрикан— ців. Але це не задовольняло Відаля. Вибух стався на одній репе— тиції досить нескладної сцени. Чіко йде в танцювальний зал сум— 1 — Але, любий мія'(франц.).
2 — Але пробач! (Франц.}.
3 — "Дикі звірі" (франц.}.
нівної репутації на площі Пігаль і хоче там найнятися, а госпо— дар-француз пропонує йому дуже принизливу роботу. Той француз нагадує йому батька.
— Ти хочеш показати нам цього хлопця якимсь шляхетним дикуном.— крижаним голосом сказав тоді Відаль.— Са vient d'ou1 у тебе оця гидка манірність?
Всі стихли, бо Відаль рідко вдавався до такого тону. З мов— чання акторів, які грали зі мною ту сцену в танцювальному залі, я здогадався, що всі вони поділяють думку Відаля про мою гру, і радіють, що він урешті втрутився. Я був ображений і заразом розгніваний, але не заперечував, бо в глибині душі відчув якесь дивне заспокоєння й мимовільну повагу до Відаля.
— Ти все робиш не так, як треба,— сказав він трохи лагід— ніше.— Ходімо вип'єм!
Ми пішли в його кабінет. Він дістав зі свого столу пляшку і дві чарки.
— Пробач, але ти нагадуєш мені деяких англійських леді, які люблять грати повій доти, доки глядачі певні, що самі вони справжні леді. Такі актриси, звичайно, прочитають, хоч і не завжди, книжечку про Фанні Хіл, накажуть своєму шоферові раз чи двічі повезти їх на Сохо — і йдуть на сцену дивувати публіку життєвими деталями, хоч усім цілком зрозуміло, що актриса грає погано. Англійці називають це тріумфом мистецтва.— Він знову налив коньяку в обидві чарки.— Отак граєш і ти. Чому? Як ти гадаєш, хто цей хлопець, що він відчуває, коли просить узяти його на роботу? — Він уважно стежив за мною, і це мене дуже ображало.— Ти прибув з Америки. Там не дуже приємна обста— новка для таких хлопців, як ти. Я не знаю, може, ти не такий бідний, як... як дехто, але невже тобі важко зрозуміти, що почуває такий хлопець, як Чіко? Невже ти ніколи не попадав у таку ситуацію?
Я ненавидів його за те, що він поставив мені це питання, добре знаючи відповідь на нього: "Тільки дуже й дуже щасливий чорношкірий ніколи не попадав у таку ситуацію".
Дуже й дуже щасливий...
— О боже,— мовив я,— навіщо оте набридливе "у горі всі рівні"?
— Цілком можливо,— різко заперечив він,— що всі тільки тоді рівні.
Потім він замовк і сів за свій стіл. Обрізав сигару й закурив, пускаючи хмари диму, немов для того, щоб ми не бачили виразно один одного.
— Поміркуй сам,— сказав він,— я, французький режисер, ніколи не бачив вашої країни. Я не зробив вам нічого поганого, хіба що в історичному аспекті — як біла людина. Але моєї вин" в тому нема...
1 — Звідки (франц.).
— А моя є? — спитав я.— Є? Я ніколи не міг зрозуміти, чому я мушу розплачуватися за історію, вписану в колір моєї шкіри, а ви уникаєте будь-якої кари! — Я сам здивувався, що мимоволі заговорив так запально, і тепер тремтів усім тілом; з того, як Відаль на мене дивився, я зрозумів, що принаймні з професійного погляду він домігся від мене того, чого хотів.