— Нема краще, як удома,— сказав хтось поруч, і я подумав:
"Справді" — й вирішив піти в каюту й хильнути.
В каюті на мене чекала телеграма від Гаррієти. В ній стояло:
"Поводься пристойно. Повертайся якнайшвидше. Чекаю". Я обе— режно згорнув її й поклав у жилетну кишеню. Цікаво, чи я повер— нусь до неї? Скільки мине часу, поки я зароблю грошей на доро— гу? Піт густо скропив мені лоба, і я налив собі віскі з майже порожньої пляшки. Заходив по малесенькій каюті. Було тихо.
Вже всі вийшли з кают.
Я був трохи напідпитку, коли зустрівся в салоні першого класу з людьми в мундирах, їх було двоє, і до того ж на— строєні були не вороже. Подивились на мій паспорт, подивились на мене.
— То ви довгенько не були вдома,— сказав один з них.
— Так,— підтвердив я,— довгенько...
— Що ж ви там так довго робили? — 3 його посмішки можна було прочитати куди більше, ніж вона приховувала, та хіба при— ховаєш те, що в ній було?
— Я співак,— сказав я, і кімната раптом заходила ходором.
Я намагався будь-що втримати на обличчі, як мені здавалось, спо— кійну, щиру усмішку. Я давно не мав справи з такими людьми й забув, як треба з ними поводитися. Колись я вмів знижувати голос так, що він був і не різкий, і не улесливий, а в останню мить устигав нейтралізувати вибух гніву своєю негритянською усмішкою. Але тепер я забув усі фокуси, якими колись рятував своє життя. Я докладав зусиль, щоб зруйнувати підступні наміри таких людей, як оці, і коли уникав їхньої пастки, вони аж зуба— ми скреготали. Але тепер я був не той, що колись. Замість двох підступних ворогів, яких мені треба було перехитрити за всяку ціну, я бачив перед собою двох білих людей з незрозумілою для мене поведінкою. А винен у всьому той ранок на мосту.
— Правильно,— сказав один з тих.— Так написано і в пас— порті. Хоча я ніколи про вас не чув.— Вони подивились на мене.— І багато ви там співали?
— Чимало.
— Де, на концертах?
— Ні.— Цікаво, яким я їм здаюся, як звучить для них мій голос. З їхніх поглядів нічого не можна зрозуміти.— Я працював у нічних ресторанах.
— Ого, в нічних ресторанах? То ви їм так подобались?
— Так,— відповів я,— я їм справді подобався.
— Ну,— в мій паспорт ударили печаткою ч повернули його мені,— гадаю, ви й тут сподобаєтесь.
— Дякую!
Вони засміялися — з мене, чи мені тільки так здалося? Я взяв чемодан, перекинув плащ через плече й вийшов із салону першого
класу. Я став у гомінливу чергу, що повільно рухалася до сход— нів. Я дивився просто перед себе і спостерігав, як усміхнені люди ступали в тінь навісу над сходнями і відразу зникали з очей.
Я поклав паспорт назад у нагрудну кишеню ("Повертайся якнай— швидше; Чекаю...") і затис у руці пропускний талон. Раптом я опинився біля самого борту, а з другого кінця сходнів, на суші, стояв огрядний сивий чоловік у формі, з надітим набакир кашке— том, увесь червоний, спітнілий. Він пильно на мене поглянув.
Я відразу його пізнав — адже то він снився мені в кошмарних снах, і тому це огидне обличчя запам'ятало.сь мені краще, ніж будь-яке інше.
— Гей, хлопче, йди, йди,— крикнув він.— Іди собі!
Я ледве не засміявся. От я й удома. Я доторкнувся до нагруд— ної кишені. Пригадалась пісня, яку колись співав: "Коли ж я стану чоловіком?" Я зійшов трохи невпевнено сходами й подав тому чоловікові пропускний талон.
Пізніше інспектор митниці перевірив мій багаж і відпустив мене. Я взяв свої чемодани й пішов довгою заасфальтованою доро— гою до воріт у місто.
Раптом мене хтось гукнув.
Оглянувшись, я побачив що до мене біжить Луїза. Я поста— вив чемодани, міцно її обняв, і сльози покотилися по моїх щоках.
Не знаю, чи я заплакав від радості, чи від люті, чи від того й того разом.
— Як ти себе почуваєш? Як? Вигляд у тебе чудовий, тільки дуже ти схуд. Я така рада тебе бачити!
Я витер очі.
— Я теж дуже радий тебе бачити. Ви, мабуть, думали, що я ніколи не приїду?
Луїза засміялась.
— Якби й так, то я б тобі не докоряла. Люди тут такі самі черстві, як і раніше, та, мабуть, вони такими й залишаться. Як у тебе з французькою мовою? Боже, страшно подумати — адже я колись учила французьку, а тепер не пригадаю жодного слова.
А ти й книжки в руках не тримав, а тепер, мабуть, торохтиш, як француз?
Я посміхнувся. , —Pas mal. Je me defends pas mail.
Широкими сходами ми спускалися на вулицю.
— Боже,— не втримався я,— Нью-Йорк!
Звідси не видно було хмарочосів. Ми стояли в затінку еста— кади, але більше, ніж перехід від світла до затінку, мене вразив неймовірний гуркіт, що його створювали одночасно найрізнома— нітніші речі: вантажні машини, легкові, всілякі важелі, гальма, двері, ткацькі, друкарські та інші машини, бульдозери та екска— 1 — Не погано. Можу себе захистити (франц.}.
ватори, що рили канави для газопроводу чи електропроводу, будівельні крани, ковші, котки, будинки, що їх підривали динамі— том, а також мільйони радіоприймачів, телевізорів, ресторанних програвачів. Людські голоси відрізнялись від загального гамору своєю напруженістю і ворожістю. Інший огрядний чоловік, теж у формі і теж червонопикий, підкликав для нас таксі й навіть ввічливо торкнувся пальцем кашкета, ледве видушивши крізь зуби стандартне: "Сюди, міс, швидше, сер!" Він грюкнув за нами двер— цями таксі. Луїза сказала водієві їхати в готель "Ньюйоркер".
— Нас там приймуть?
Вона подивилась на мене.
— Любий, у Нью-Йорку є закон: якщо ти маєш вільний час — тягайся по судах. Але в "Ньюйоркері", здається, взялися за розум.— Вона притисла мою руку до себе.— Розумієш? Незва— жаючи на цей рекламний галас, майже все залишилось так, як було. Ніхто не зважає на те, що сам каже.
А я подумав: "Може, в цьому й уся річ!" Другого ранку ми розрахувалися в готелі й полетіли в Алабаму.
Тільки-но я став під душ, як задзеленчав дзвінок. Я швидень— ко втерся й накинув на плечі халат. Звичайно, це був Відаль, ще й дуже елегантний — сиве волосся так і блищить, а цинічне, смагляве, схоже на циганське обличчя уважно поголене, освіжене лосьйоном. Звичайно він не надає ваги своїй зовнішності. Але сьогодні його невисоку постать облягає темно-синій костюм, а синя краватка зашпилена якоюсь дивною перлиною.