Але прибулого не цікавив ні незаконно придбаний антрацит, ні сипи старого Самуся, які досконало оволоділи технікою і законами економіки.
— Бачите,— підвівшись у кузові, так ніби хотів читати лекцію або виголошувати промову перед усім селом, сказав він,— ми наполегливо шукаємо шляхи й способи поєднання цікавих елементів старовинної української архітектури з найновішими досягненнями будівельної науки й техніки. Ви ж, мабуть, чули, що вашо село, в зв'язку з будівництвом чергової гідростанції на Дніпрі, затоплюється.
— Затоплюється? — злякався Самусь.— Все оце затоплюється?
— Так, усе.
— І Карпів Яр?
— І Карпів Яр. Ми навіть маємо пропозицію від Комісії по перейменуваннях назвати ваше село Світлоярськом.
— А ми ж куди?
— Ви — в нове село. В Світлоярськ.
— Світлоярськ? Де ж це?
— А ось у мене в машині.
— В машині?
Цього старий Демид ніяк не міг второпати. Його Давидко все возив у машині, що погано лежало, але щоб ціле село!
— Та як же це — село в машині?
— Макет села. Ви побачите. Я ж для цього приїхав. У мене домовленість з вашим головою сільської Ради. Сьогодні ввечері маємо обговорити, бо завтра вранці я вже — назад.
Упродовж усієї цієї розмови Давидко стояв збоку й знудьгова-но вивірчував у землі ямку підбором черевика.
— Чого ж стоїш? — гримнув на нього батько.— Підсади! Давидко підскочив, підставив батькові плече, старий Самусь
заліз у кузов, глянув па іграшкове, розлінієне прямими вулицями село, сховане під прозорим чотирикутним ковпаком, присів, тицьнув туди й сюди зашкарублим пальцем, щось спитав, щось переші-тав, у деталі вникати не став, подякував столичному товаришеві, анов гукнув до Давидка:
— Чого ж стоїш? Заводь та поїдемо до сільради.
— 1 ви поїдете? — не повірив Давидко. Бо й чого б ото батькові телющитися туди серед білого дня?
— А ти хотів, аби Щусі поїхали, чи як?
І вже все ясно, старе поверталося знову. І коли Самусям упродовж цілих століть не вдалося довести, що засновниками села були вони і що легендарний Карпо належав до їхнього роду, то вже тепер усе йшло їм до рук само: і нове село, і нова назва, і основоположники, і фундатори, і радники та порадники.
— Вези! — затупотів у кузові Демид, аж столичний товариш поглянув на нього трохи стривожено.
До вечора старий Демид вже не вийшов з приміщення сільради. Щоправда, сидів мовчки, але сопів так гучно й з викликом, що Зновобрать почав підозрювати щось лихе і погрозив йому пальцем:
— Ти, Демпде, мені, кажеться-говориться, без катаклізмів. Пойняв?
Для обговорення макета нового села скликано було актив, але Самусі й Щусі прийшли всі і прилаштувалися одразу з обох боків макета так, що ніхто й відступитися по міг. Щоправда, було па що подивитися! Не село, а якась біла казка! Рівні квартали, зелені садки, акуратні домочкп, сонячні веранди, двоповерхова школа з спортзалом і басейном для плавання, величезний Будинок культури з бібліотекою і читальними залами, колгоспна контора, будинок сільської Ради, кінотеатр, магазини, дитячі заклади, кафе. Архітектор не забув навіть нужників, намалювавши їх у формі унітазів 8 пташиного польоту.
Щоправда, макет — це ще не село, тут, як сказав архітектор, потрібні уява, розмах і сміливість мислі, вміння в маковому зерняті побачити розквітлі поля, з нічого витворювати безмежні світи.
Що таке уява, світлоярівці знали й без архітектора. Навіть більше: знали, де саме треба почухати потилицю, щоб уявилося все, що слід і як слід. Сиділи, чухали потилиці, запекло курили, так що макет потопав у хмарах тютюнового диму і виринало з того хмаровиння щось уже й геть фантастичне.
Архітектор, озброївшись указкою, давав пояснення, сипав словами, малював перспективу, розкривав обрії, трам-тарарам. Щусі й Самусі нависали з двох боків над макетом, поблискували очима, водили поглядами за архітекторовою указкою, як кіт за мишею, повторювали мовлені ним слова, вихоплюючись один з-перед одного, щосили намагаючись не поступатися так звапим пріоритетом, тобто першістю.
— Л ось тут буде наичарівніпшй куточок вашого нового Євіт-лоярська,— показував архітекторі— Колгоспний сад. Окраса Світ-лоярська.
— Окраса,— прогули Самусі.
— Окраса,— луною повторили Щусі.
— Аз цього боку планується насадження соснового бору. А тут виросте діброва. Це дасть фітонциди. і
— Фітонциди,— відгукнулися вмить Самусі
— Фітонциди,—пе відставали Щусі.
Самусі ж, упевнено заволодівши пріоритетом, першими й сполошилися:
— Фітонциди? А що воно?
— Еге ж, що воно? — й собі, хоч і мляво, поцікавилися Щусі.
— Фітопциди,— пояснив охоче архітектор,— цс такі речовини, які сосна виділяє в повітря. Дуже корисні для здоров'я.
— Значиться, ми житимемо серед цих... фітонцидів? — поспитав Демид Самусь.
— А чого це ви, а не ми? — здивувався найстарший із Щусів.
— Того, що мп — це ми,— поясппп їм Денис Самусь і припечатав своїм незаперечним: — Все правильно!
— Ні, неправильно! — заревли Щусі.— Це наш куток!
— Пі, наш!
— Горлохвати!
— Самі ж горлохвати!
— Ще наш Карпо Самусь!
— Щусь, а пе Самусь!
— Щусі голодранці,, а Самусі були козаки!
— То Щусі козаки, а ви дьогтярі!
— Ми козаки!
— А таки ж мп!
— Та погляньте на себе!
Доведеться перервати цю вельми цікаву суперечку, хоч це й порушить хронологію або плин розповіді.
Навіщо переривати? Та щоб уявити собі представника Самусів або представника Щусів отим, як писав наш душе шановний письменник, чепуруном і гаванцем, зодягненим такг що аж очі боліли дивитися на нього, бо все на пім мерехтіло й рябіло. На голові шапка, схожа на єпископську митру, бо ж козак волів радше вийти поміж люди без штанів, ніж бодай без драної бирки па голові чи в руках. На ногах, чи де там треба,— рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти або й з повних тридцяти шести англійського суіша (бач, де ховаються первісні джерела прибутків англійських капіталістів!), з матнею мало не до самої землі, а в матню засунуто чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину (тільки зайвину, зауважте!) бліх. На тулубі ж, або на корпусі, висловлюючись по-вче-ному,— черкеска штофна, зелспа — аж очі вбирає! — черкеска, по якій пущено "трави", себто розводи, ще й з брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, що трималися па срібних гапликах, вся цяцькована золотими ґудзями та шнурами. На крючечках, попришиваних до черкески, почіпляно по пістолю, поперек обкручений малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпалися на череві, а за пояс той ввіткнуто кинджал, та ще прилаштовано срібну мережану порохівницю, а тоді ще п шаблю на двох кільцях. А поверх усього того (ще забули ми про чоботи, але про них сказано, що вони червопі, саджені, може, й самоцвітами чи там чим бог послав, сап'янові, м'які, як сон, як дим і тумап) незмінний і неодмінний жупан, без якого ніякий козак не козак, широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати козака від удару шаблі ворожої, жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з ґудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть, так, щоб можна було просовувати в ті вильоти руки, і тоді па кожній руці виходило мовби по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялися позаду.