Ну, то дядько Зновобрать був для Самусів і Щусів стримуючим фактором, з їхньої династичної суперечки довкола глинища він одверто насміхався і цим відбив у супротивників будь-яку охоту до згадування про давню конфронтацію (ох і словечко ж симпатичне, надто для села над Дніпром!).
Та навіть Зновобрать виявився безсилим, коли в історії села настав переломний період: 8 Карпового Яру воно мало стати Світ-лоярськом, але змінити не саму тількп назву, а й місце свого розташування, і зовнішній вигляд, і саму свою суть, перетворившись у село па рівні найвищих світових стандартів, предмет заздрощів^ взірець для наслідувань, причину для пишань і величань.
5
Дядько Зповобрать зумів створити в Карповому Яру таку монолітну єдпість, що Самусі й Щусі навіть забули про свої давні конфронтації. Та й те сказати: все ж у селі однакове. Однакові хати, однакові стріхи, однакові димарі, однаково пахне варениками або ковбасами, однакові ростуть на городах соняшники, гарбузи, кавуни, дині, кріп і петрушка. А ще ж були однакові слова, які стосувалися однаковою мірою як Самусів, так і Щусів. Коли, скажімо, приїздив з району товариш Вивершений і закликав, то питається: кого він закликав — Самусів чи Щусів? Яспо ж, що й тих і тих.
Єдпість інтересів приводить до єдності яусиль, а вже тут і до єдності душ — рукою подати. І така єдність,— можна сміливо це стверджувати,— запанувала між Самусями й Щусями, {хоч і зберігалися їхні споконвічні нахили (в одних до природи, в других до техніки), а також, сказати б, генотипи: всі Самусі були схожі па Самусів, а Щусі — тільки на Щусів. Самусі вродливі, меткі, динамічні, Щусі — якісь знеформлені, ледачкуваті, байдужі. Неоднаковість між двома родинами була така вражаюча, що вони й самі дивувалися. Сходилися на свята, на іменини, на поминки чи вже як воно там доводилося, пили по чарці, закусували, дивилися один па одного, несміливо доторкувалися, пробували пучкою:
— А чого це воно, куме, так?
— Як?
— Та що ти пе схожий на мене, а я на тебе.
— Та я й сам уже думав.
— Ге, а я знаю.
— Та ну!
— А знаю ж!
— То й чого ж воно?
— Бо я — Щусь!
— Ге, а я — Самусь!
— От і вгадали!
— От і рішили!
— Га-га-га!
— Ге-ге-ге!
Тут промайнуло слово "кум" і, слід сказати, не випадково. Треба врятувати де звання, вивести його з мороку небуття, витягнути з безвісті, в яку воно було провалилося, але закономірно відродилося, про що свідчить той факт, що навіть Щусі й Самусі покумилися на рівні синів чи онуків, і у взаєминах між ними було зареєстровано пе тільки звертанпя "куме", але й — подумати тільки! — "дорогий куме".
6
Левенця ще тоді не було. Не виходив він па суспільну арену, бо мав десять чи там чотирнадцять років. Отже, ніякого вирішального голосу, тільки дорадчий. Щусі теж виявилися відсунутими на другий план, бо всі свої зусилля зосереджували довкола сіна, риби, дров, усього того, що можна здобути в Дніпрі, у плавнях, у лісі, вибороти в природи, яка хоч і могутня, але мовчазна й покірлива. Самусі ж осідлали колгоспну техніку і завдяки цьому заволоділи всіма ключовими позиціями. Щоправда, старший брат їхній Дем'ян виїхав з села і вже давно працює десь на Донбасі кочегаром, зате Денис став комбайнером і виходив у передові механізатори, а найменший Давидко влаштувався шофером на колгоспнім грузовику і виявив таку меткість, що за день міг обскакати всю європейську частину Радянського Союзу. Такому відкрий кордон — він за ніч змотається в Африку, чимсь там розживеться, по дорозі продасть і привезе додому ще чогось. Саме Давидко й привіз повесні з станції якогось чоловіка з чудернацькою штуковиною, яка займала півкузова. Чоловік був молодий, з вигляду й за манерами інтелігентний, попросив Давидка, щоб той віз його до сільради або до контори колгоспу, але молодший Самусь знав діло й для початку притарабанив прибульця до рідного дворища й доповів главі роду Самусів, старому Демидові, який щось майстрував у хижці: чи то клепав комусь нову цеберку, чи робив совок для борошна, чи лійку для олії — чоловік мав ремесло в руках і не сидів без діла жодної хвилини.
Давидко став на порозі хижки, хотів переждати, поки батько перестане клепати, але той не зважав на сина, брязкотів бляхою далі.
— Та чи ви не бачите? — розсердився Давидко. Старий Самусь відклав киянку.
— Тебе, чи що?
— Привіз оп.
— То завозь у двір,— вважаючи, що Давидко роздобув щось незаконне, спокійно порадив Демид.
— Чоловіка привіз.
— Нащо?
— А попросився па станції. І сидить у кузові. В кабінку не захотів.
Сидіти в кузові й тридцять кілометрів обдуватися весняним степовим вітром? Старий Самусь легко відгорнув з дороги сипа й пішов з хижі поглянути на того дивака.
Старий припадав на праву ногу, яку йому ще до війни різонуло пасом з молотарки (через що не потрапив і на фронт), ішов через двір довго й повільно, так що встиг роздивитися того дивного чоловіка в кузові Давидкової машини й помітити, що він вельми пристойний, молодий, інтелігентний і, здається, навіть розумний. Хто ж такий? Представник, інспектор, з народного контролю чи з газети? Видно, хотів одразу все побачити, нічого не пропустити, молодий та вушлий,— ото й вигпіздився в кузові.
— Здрастуйте,— сказав поштиво Демид.— Що ж це ви отак на вітродуві?
— Нічого, не турбуйтеся,— привітавшись, відказав той.
— І здалека?
— З самої столиці.
— З столиці? Ма'ть, з газети?
— Ні, я з академії...
— З академії! — аж сплеснув руками Самусь.— А гнетеся в кузові.
— В мене тут макет,— просто пояснив незнайомий.
— І оце ви до нас з тим... макетом?
— До вас.
— Як же це толкувати?
— Иу, бачите, інструктивно, але 8 попереднім обговоренням.
— Вказівки, значиться.
— Не зовсім.
— Поміч?
— Не так і поміч, як узгодження.
— То, може, в нас і заночуєте? Довечеряємо, відпочинете, а тоді вже й узгодження.
— Навіть пе узгодження,— уточнив незнайомий,— а пошуки найліпшого варіанта.
— Шукатимете, значить?
— Так.
— Що ж, коли не секрет? — спитав старший Самусь, крадькома кидаючи погляд під повітку, де в нього було звалено три машини антрациту, привезеного Давидком від старшого брата, який зекономив вугілля в своїй кочегарці, одержавши за це відповідну премію і, ясна річ, реалізувавши ва відповідну винагороду деяку частину зекономленого палива, чим довів своє досконале володіння законами чорного ринку, або, як висловлюються економісти, кон'юнктури.