Що ж до самих Смачних Кабачечків, то вони досить байдуже сприймали всезагальну хлоп'ячу закоханість, переваги не надавали нікому, симпатій не виявляли ніяких, далекі були й від тої одвічної дівочої нетерплячки, яка жопе всіх дівчат заміж, часто й наосліп. Виходило так, що не Смачні Кабачечкп ходили до клубу, па танці чи там куди, а до них ішли, ніби до клубу, неначе Гайдукова хата була якимсь громадським центром, чи що. Правду кажучи, хата теж була не зовсім звичайна. Довга й стара, вона мала па всю свою довжину піддашшя, підперте різьбленими дерев'яними стовпцями, пофарбованими на червоне. Там гарно було посидіти, погомоніти, попродавати витрішки й зуби, похихотіти, навіть потанцювати. Не порівняєш тих стовпчиків з колонами Великого театру або колонадами грецьких храмів, але для Карпового Яру річ пеповторпа.
Скульптор Дереберя просидів під тим старовинним піддашшям за різьбленими червоними стовпцями не вечір і не два, пеки Са-мусеві стало відомо про ті посиденьки, і він приїхав до Гайдукової хати просто на тракторі, яким тягав буряковий комбайн у йолі. Смачні Кабачечкп саме чистили картоплю, бо Гайдук страшенно любив картоплю, смажену в олії товстими кружальцями, а зверху; щоб покласти кружальця помідорів, присипані дрібно посіченим часником і петрушкою, і все те запекти в духовці. Смачні Каба-чечки, отже, хотіли зготувати для свого батька смачну вечерю, може, мали па увазі почастувати й столичного гостя, який сидів, млів, захоплювався безнадійно і мовчки, злочинно не користуючись нагодою розповісти сестрам про переваги соціалістичного реалізму бодай у тій галузі діяльності, якій віп обдумано (чи необдумано?) вир'шив присвятити свое життя.
Самусь підкотив своїм могутнім ДТ мало не до самих різьблених стовпців, не вимикаючи двигуна, щоб він своїм гарчанням надавав його словам і діям більшої переконливості, зіскочив на землю і став перед Дереберею в позі досить педвозначній. Але закони карпоярівського поводження були невблаганні, тому Самусь передовсім привітався з Смачними Кабачечками.
— Добривечір вам, Нилю і Милю!
Дівчата кивнули йому, усміхнулися, але картоплю чистити пе перестали. Тоді Самусь обернувся до скульптора.
— А ви ж тут що робите, товаришу художній талант? Останні два слова вимовлено з притиском, бо Самусь і себе
зараховував до талантів, але не до якихось там художніх, а до талантів життя взагалі, тобто людей пайпотрібнігаих на землі.
Скульптор розгубився. І по так від Самусевого запитання і Са-мусевої наступальності, як від отого гарчання трактора. Трактор, видно, викликав у скульпторовому, не загартованому життям (пе вивчив як слід, не вивчив!) мозкові щось мовби гальмівні процеси, і Дереберя просто не міг видобути з себе бодай слово. Йому б сказати, що вивчав рідкісну архітектуру цієї незвичнішої хати. Самусь був би розбитий і знищений, але скульптор забув ве те що про рідкісну архітектуру Гаіідукової хати, а й про ще рідкіснішу красу його дочок. Сказав би про своє замилування Смачними Ка-бачечками — і Самусеві нічим крити. Вільна конкуренція, серцю не накажеш, "ластівки літають, бо літасться", і все інше, upo що співається в піснях. Але скульптор вибрав найгірше з —того, що можна було вибрати.
— Я? — впнувато перепитав він.— Чого я тут? Ось дивлюся, як дівчата чистять картоплю.
— Картоплю? — не повірив Самусь і аж підійшов до скульптора.— Картоплю?
— Так, так. У чищенні картоплі є щось спільне з скульптурою. Те саме усування зайвини і... і знаходження суті... ядра... серцевини...
Самусь схрестив на грудях руки (слід зауважити, теж довгі й жилаві, як і він сам), зневажливо відсунувся вбік, мовби звільняючи дорогу для скульптора, ще зневансливіше кивнув па нього головою, запрошуючи Смачних Кабачечків помилуватися цим діячем, який зміняв їхню красу на чищення картоплі, і крізь зуби процідив:
— Ядро і серцевина — все правильно. А от як ти не вломиш звідси ногу, то я тебе обчищу, як картоплину, і не шукатиму пі ядра, ні серцевини! Пойняв?
Скульптор збагнув, що ображатися не зовсім безпечно, хоч людська його честь і зазнала щойпо втрат нсвідшкодовних, і вирішив захистити бодай честь фахову, художницьку, до якої його суперникові, очевидно, немає ніякого діла.
— Ви помиляєтесь,— якомога лагідно і водночас трохи зверхньо мовив Дереберя до Самуся,— я тут... Як би це точніше?.. Мене зацікавило суто пластичне рішення...
Віп гарячково нишпорив у пошуках отого "суто пластичного рішення", про яке бовкнув пе зовсім обачно, по маючи іншого виходу. Смачні Кабачечки не годилися — це було ясно як депь. За них Самусь перегризе горлянку. Хата з піддашшям і червоними стовпцямп — це для архітекторів і музеїв народного побуту під відкритим небом. Де ж тут пластичні рішення, вирішення, пере-ріптення?
І тут Дореберині очі полетіли через леваду і на тім боці наштовхнулися па мальовничу групу, неповторну і не використану ще жодним художником світу, всю в русі, в зусиллях, у запеклій боротьбі й змаганні. Хлопчик з бичком. Бичок і хлопчик. Чудо і порятунок!
— Он, будь ласка! — показав скульптор.— Подивіться. Хлопчик і бичок. Бачите?
— Ото? — Самусь глянув упівока, так щоб Смачним Кабачеч-кам туди й не дивитися. — Та то ж наш Гришар Левине Серце! Ох і знайшов! Ох і впіймав! Оце художність!
Самусь виковбасювався перед Смачними Кабачечками, мовби запрошуючи їх теж посміятися із скульптора, але сестри мовчали.
Займали чітко окреслену позицію спокійного мовчазного вичікування, ліниво придивлялися до світу, даючи йому змогу божеволіти, конати, випинатися, тьмяніти й сяяти, певпі своєї вродливості, неповторності і великої потрібності пе тільки самим собі, а й ще комусь, хто прийде, хто мас прийти неодмінно.
21
І
Не слід думати, що бичок, якого побачив скульптор Дереберя! по той бік левади, був тол самий, що спричинився до трагіч-; ного випадку з Грпптишім підручником географії, пошматованим пахабно-тупою свинею. Той бичок давно вже виріс, досягнувши стандартної для всіх українських бичків ваги, був зданий державі, за стільки-то карбованців (проипсом) і стільки-то копійок (цифрами), і мама Сашка придбала Грпші спортивний трикотажний костюм (бавовняний, брудио-чорного кольору), сипі кеди з білими шнурками і білими гумовими наліпками на кісточках, японську нейлонову куртку з відлогою на випадок дощу, а також дещо: з хатнього падібку, хоч, прямо скажемо, пі холодильник, ні пральна машина, пі навіть електроутюг сюди ще не увійшли, бо в Кар-І повім Яру електрики пе було, проектувалася вона лише в Світлоярську. Після того бичка виросло ще два, і вони теж не дояшли до суцільної електрифікації цісї місцевості, тепер виростав уже третій, якому судилася звичайна бичача доля і з яким Грипті доводилося вступати в постійні конфлікти так само, як і з усіма його впертими попередниками, тобто припинати й перенинати, що, як мв вже пересвідчилися, супроводжувалося явищами досить неприємними і навіть іноді принизливими для гідності нашого героя. Щоправда, Гриша вже набрався сили і не грав більше ролі жертви, він сміливо вступав у єдиноборство з чотириногим, часто виходив навіть переможцем, іноді сила трапляла на силу — і вони врівноважувалися, і рівновага ця була не мертва, не статична, а жива, динамічна, діяльна, потенціально-вибухова, вся в борінні, в —крайньому напруженні зусиль, в затятості й непоступливості. Саме такий момент ухопив скульптор і зрадів пе тільки тому, що випадково знайшов порятупок від брутальності Самуся, але й суто по-художшщькому, бо сяйнуло йому в вельми заклопотаній мистецькими шуканнями голові: ось воно!