— Ослі-і-іп!
— Що з тобою, товариш Вивершений? — стурбувався Верещака.
— Ослі-іп! — знову репетував Вивершений.— Згорів на роботі! Нічого не бачу правим оком.
Отак чоловік керував цілими ділянками роботи і за клопотами навіть пе помітив, як осліп на одно око. Добре, хоч полювання помогло. Районові теж випадок пішов на користь, бо товариш Вивершений подав заяву про увільнення від усіх посад "у зв'язку з пошатнувшимся здоров'ям".
20
Той пішов "на заслужений", той "у зв'язку", а сопце сходить щодня, і півні кукурікають, і корови мукають, і в полях лоліє-половіє, і весь білий світ довірливо жде від людини дій, дбання, піклування і розуму, бо ж тільки людина наділена цим найвищим дарунком нрироди і має повернути його природі сторицею так само, як па місці посіяної зернини виростає сто зернин, а з одного колоска — сто колосків.
Здавалося б: що там якась площа в новому селі? В масштабах загальнодержавних це, може, й дрібниця, але для району, надто для села, питання вмить пабрало значення вкрай принципового. Ось виросте повий Світлоярськ, проляжуть побіля прекрасних, вкритих шифером, будиночків рівпі вулиці, на головному в'їзді до села довкола великої круглої шющі постануть Будинок культури, школа, торговельний центр, колгоспна контора, посередині площі споруджено буде монумент па честь Радянської влади, а вже цю площу головна вулиця з'єднає з іншою площею, сказати б робочою, бо з пеї йтимуть дороги до ферм, у поля, до механізаторської бригади, до колгоспного консервного заводу і до дитячих дошкільних закладів, пе площа в звичайному розумінні, а така собі світлоярів-ська етуаль, вищий вияв симетричності світлоярівського розташування, і для гідного увінчання архітектурної мислі треба було знайти належну окрасу для цієї площі, окрасу, в якій, за висловом поета, злилися б троянди й виноград, красиве і корисне. Ось тут і виникло питання: що поставити на площі? Телеграфом запитали столичного архітектора: що він мав на увазі? Той відповів, що нічого не мав на увазі. Тоді карноярівці обурились і уповноважили дядька Зновобрать запитати архітектора: як то він нічого не мав на увазі? Виявилося, дещо мав. І не дещо, а свого друга, молодого, ще нікому не відомого, але, звісно ж, геніального скульнтора, якого архітектор негайно ж послав до Карпового Яру, попередивши відповідно телеграмою: стрічайте, вітайте, уповайте.
Скульптор виявився трохи старший за Самуся-комбайнера, але Самусь на той час уже набув районного розголосу, чого про представника інтелігенції, на жаль, сказати ще не можна було. Але хлопець він був симпатичний, одразу став з усіма запанібрата, брався всім помагати, і Щусям, і Самусям, знався й па техніці, й па ремеслі, вмів косити, молотити, їсти іі сміятися, надто ж сміятися, бо мав такі міцні й білі зуби і так зблискував пимп з-під чор-. них густих вусів, а до того ж ще й додавав переблиску великими [ очима з-під ще густіших брів, що кариоярівські дівчата одразу повірили в його геніальність. Але скульптор належав до серйозних! і сумлінних художників і вельми добре знав, що головне завдання і справжнього митця — вивчати життя. Він взявся за справу досить | успішпо і вже за два дні виявив, що найцікавішим мистецьким І об'єктом у Карповім Яру для такого молодого митця, як вій, мо-1 жуть бути сестрп, звані Смачними Кабачечками, хата яких, до речі, в новому селі заплаиовапа саме з виходом на оту конфліктпу площу.
Дівчат у Карповім Яру вже па той час налічувалось стільки, що описати їх просто несила, але про Смачних Кабачечків змовчати гріх, навіть якби й не надмірна увага до них служителя муз. Були вони з родини Гайдуків, корені їхні губилися в глибині століть, коли до Карнового Яру слідом за Щусями й Саму сими, слідом за Левепцями, Надутими, Безтурботними і Дудками примапд-рував звідкись болгарин Гайдук, вибрав собі шмат землі по той, бік Левенцевої левади і став розводити там таку городину, про яку і в тих краях ніколи ті не чувано. Відтоді всі Гайдуки з покоління | в покоління були славетнпмп городниками в Карповім Яру, а остаи-j ній з них, Івап, очолив колгоспну городню бригаду, в яку, крім; нього самого, входила його дружина Векла, білокоса, пишпа молодиця, і дві доньки, Иилька п Мплька, прозвані не знати й ким Смачними Кабачечками, бо дівчата були справді такі ніжні, пещені і білотілі, ніби Гайдук їх ще з колиски обкладав хроном та петрушкою, купав у любистку і годував тими пезнаними травами, що пимп харчуються птиці небесні, а до революції споживали і янголя, поїш їх пе усунули, як пережиток. Між сестрами була різниця па рік, але вони виглядали близнятами, тільки й того, що Нилька чорнява — в батька, а Милька білява — в матір. Проти сонця вони пражилпея з якоюсь невситимістю, але воно їх мовби милувало, чи що, не спалювало їхньої шкіри, а тільки ледь-ледь гладило, вкриваючи ніжпо-золотистою смагою. В землі порпалися своїми ніжними пальчиками відважно і, можна сказати, відчайдушно, але земля не бруднила їм рук, а піби прикрашала, і долоні їхні в дрібненьких грудочках мокрого чорнозему були мовби обнизані небаченими чорними перлинками. Від матері сестри успадкували ліниву красу і неповторну грацію рухів; од батька — сопцелгобство, вітро-любство, дощолюбство і просто неймовірне замилування свободою.
Цю свободу вони найперше ВИЯВЛЯЛИ В одязі, ЗВОДЯЧИ його, власне, до мінімуму і відкриваючи сопцю й вітрові все, що можна відкрити, так ніби хотіли поеднатися з природою, дивними витворами якої вони були самі. Батько їхній Іван Гайдук теж не вельми обтяжував себе одягом. Охоче показував своє лпте, мов у мідного божка, тіло, любив иоситц підштаники з поворозочками, так що ті поворозочкп виглядали навіть з-під штапів, спідніх сорочок не визнавав зовсім, верхні надягав тільки з представницькими цілями, тобто йдучи до колгоспної контори або до крамниці, і страшенно лаявся, що в сорочках тепер немає таких, як колись, підоплічок: "Начальників наплодили на кожне "чхи!", а підоплічки піхто не вміє вшитп!" Таємницею лишалася ця Гайдукова туга за підоплічкою, надто ж беручи до уваги його нехіть до сорочок взагалі. Але все це не мас ніякого значення для нашої розповіді, бо нас цікавлять тільки Смачні Кабачечки. Хто їх назвав і коли — це лишиться такою самою таємницею, як і те, хто иазвав Кавказ Кавказом, Європу Європою, вухо вухом, а буряк буряком. Та хіба це грав якусь роль в існуючому світопорядку? Головне, що скульптор (звали його Дереберя) одразу запримітив Смачних Кабачечків, належно оцінив їх і слушно вирішив, що кращого об'єкта для вивчення життя в цій частині України годі й шукати. Вже з цього можпа судити, що чоловік віп був не зовсім дурний, хоч дуже розумним теж назвати його важко, бо тоді як же можпа пояснити ту обставину, що Дереберя не взяв до уваги карноярівських хлопців. Ну, хай зневажив і змаловажив більшість, але коли ти приїхав споруджувати колгоспний монумент, то повинен знати бодай кількох славетних представників цього колгоспу, а з-поміж них хоч і пе найпершого, але й пе останнього Самуся! Самусь входпв у славу, мов реактивний стартувальник, віп уже полишив позаду самого Безкоровайного, який, щоправда, сприймав возпесення свого учня без особливого захвату, на що Самусь досить спокійно прореагував: "Все правильно. Старе відмирає, молоде народжується!" Був він справді дуже-дуже молодий, дужий, якийсь по-конячому жилавий, а обличчя мав мальоване — дівчата до таких облич летять, як метелики до кагапця. Коло Смачних Кабачечків Самусь уже кружляв, затримка з переходом до рішучих дій пояснювалася лише тим, що віп пе мав ще наміру одружуватися (бо не сягнув вершин, яких мав конче сягнути), окрім того, не зпав, яку з сестер вибрати: Нильку чи Мильку, біляву чи чорняву. Якби змога, то взяв би обох, так тяжко було зробити остаточний вибір.