Тут, мабуть, доречно повідомити, що дід Левепець страшенно питався своїм походженням. "Куди твоє діло,— казав він стрічному й поперечному,— каш рід іде від славетного полковпика полтавського Прокопа Левенця! То був чоловік — куди твое діло!" Гриша чув це від діда безліч разів, у школі він зробив кілька несміливих спроб довідатися, чи справді був такий полтавський полковник, і чи справді славетний, і чим саме прославився, але історія, а з нею й учителька історії Одарія Трохпмівна затято й запекло мовчали. Деяку ясність у це темпе питання внесла баба Явдоха, яка рятувала і ришу від дідових розбазікувань, нашіптуючи йому ласкавим своїм голосом (бо всі баби на Україні мають ласкаві голоси!):
— Не слухай його, дитино моя! Сказала б тобі, та ти ще малий. От підростеш, тоді скажу все...
Щоб належно відзначити синів приїзд, дід Левенець не став обмежуватися звичним пригощанням, а задумав річ нечувану в Карповім Яру: накрутити для всіх гостей морозива. Коли Гриніа прийшов до діда, там уже все було готове: в дерев'яній діжечці з льодом, принесеним з колгоспного льодника, стояв емалевий бідончик, в бідончику — сметана з жовтками й цукром, крізь ручку бідончика простромлено звичайну качалку, не було тільки кому сісти й крутити бідончик годин зо дві, поки мішанина з сметани, яєчних жовтків і цукру скрутиться в ньому на морозиво.
— О, внучок, сідай крутиш! — зрадів дід Левенець, а землемір, або ж "геометр", потиснувши руку своєму сипові і теж благословивши його на таку важливу справу, пообіцяв показати дуже цінні речі.
Гриніа не став сперечатися, бо й сам охоче поласував би морозивом, віп сів і став крутити бідончик у діжечці, а землемір тим часом показував йому свої цінності, що, як можна було зрозуміти, належали до фамільних, чи що. Показав велосипед. Високий, іржавий, схожий і не на механізм, а на стару кістляву копяку. Тоді показав годинник на руці, теж старий, химерний, схожий па один з тих тракторів, що, зіпхнуті з урвища, десь тихо покоїлися на дні провалля посеред села.
— Оце як вмру, все твоє,— нообіцяв землемір.
— Та чого вам умирати? — пожалів його Гриша.
— Доведеться, брат. Такі закони природи. І тоді це все твоє. Трагічно й невідворотно.
— Коли вже воно трагічно, то лишайте все цс тут, а самі живіть далі,— сказав Гриша.
— Бач яке раховите! — зраділо вигукнув землемір.— У Левсп-ців пішло!
Про землеміра й морозиво додати більше нічого. З стернею ж справа набагато важливіша. Бо стерпя, про яку мовиться, належить до явищ задокументованих. Вона золотиться на фотографії, де мав би бути зображений тільки Гриша Левенець, а може, й ділянка, па якій згодом стоятиме ііого з матір'ю хата, але вийшло так, що майже всю фотографію займала стерня, висока, можна б сказати, розкішна стерпя, з якої ледь помітно стриміла Гришина голова.
— Ну ж і барбос цей Самусь — отаку стершо лишив! — казали світлоярівці, але так, щоб Самусь не чув. Бо коли чув, одразу й огризався: "Все правильно. Я комбайнер, а не перукар. Хочеш підстригатись — їдь у район і підчикрижуйся під "пульовку".
Але в одииадцять років проблема ВИСОТИ стерні тебе ще не хвилює. Що стерия вища, то привабливіша, в ній можна гратися в хо-вачка, вона так прскраспо шурхотить, а пахощі від пеї такі, пібп в кожній соломинці зібрано аромати з усього степу.
Гриша сидів у стерні па місці майбутньої їхньої хати, радісБО вдихав у себе пшеничини дух, посміхався до випадкового фотографа, і в гадці пе маючи, що саме отут і зароджується те, що згодом розростеться в головний конфлікт його життя.
1
Загалом кажучи, навіть солома ніколи не сприймалася світло-ярівцями як щось визначальне, а належала до другорядної атрибутики їхнього життя (ах, яке ж таки словечко "атрибутика"! — де тобі не якась там пшенична, яшпа чп павіть гречана солома!), хоч соломою споконвіку топили печі, з пеї робили січку для худоби, пею вкривали хати, домішували до глини в заміси для самапу, солом'яні мати використовували замість килимків, солома знаходила застосування навіть у національній українській скульптурі при творенні так званих солом'яних дідів, вона мала неабияке значення і в народній міфології (казка про солом'япого бичка) і в косметичній промисловості (луг з гречаного попелу для миття голови). І все ж солома лишалася соломою, не належала до речей визначальних, а що ж тоді казати про стерню! І коли б школяреві Грищі Левенцю сказали, що він колись висоту стерні возведе в один з найголовніших принципів свого життя, він би не став слухати, а крутнувся на одній позі, чмихнув і побіг до хлопців гратися в якусь сповнену високого змісту гру.
До четвертого класу в маленької людини життєві обрії ще невиразні, якісь розмиті, затуманені, але ось переходить цей громадянин до класу п'ятого, стрічається з мудрими науками, точними, не зовсім точними, приблизними, розпочинає вивчати стародавню історію і географію — і тут вся його душа рветься з тісного узвичаєного світу, летить на простори слідом за спокусниками, якими стають на той час учителі математики, природознавства, надто ж історії й географії. І хоч в історії з географією мало спільного, але вони, як нравпло, поєднуються в одпіп особі викладача сільської школи, тому і розпаленою уявою малих громадян сприймаються як щось нероздільне, химерно переплітаються, і такий громадянин сам не знас, чого він хоче: одного дня стає древнім греком, другого — Колумбом або Пржевальським, то ховається з Спартаком на схилах Везувію, то продирається з Лівіпгстоном крізь петрі Центральної Африки. Найцікавіше, що навіть сама особа викладача пе грас тут ніякісінької ролі. Це може бути дивак, деспот, невіглас, нечупара, кривобокий, зизоокий, заїка й недоріка, але чар таємних часів і просторів перрсплюс все, і серця дитячі однаково линуть туди, переборюючи всю відразу й пехіть до носія і адепта тих чарів.
У карпоярівськін школі історію й географію викладала Одарія Трохимівиа. Тут доречно нагадати, що карпоярівці піколи пе відзначалися тілесними надмірностями, простіше кажучи, серед них не було товстих (крім Івана Брюховецького), був це народ жилавий, по-робочому худорлявий, міцпий і красивий теж по-свосму. І коли Давидко Самусів задумав женптпся і будь-що заповзявся добути собі тільки вчительку, то стара Самусиха напучувала його: "Ти ж гляди, пе бери товстої, бо товста вся трухлява всередині. Вибирай, щоб худенька, прудка, проворна, ловкенька, як грушка, ото буде тобі жінка, а мені певісточка!" Натикалося тут, звичайно.