— О, не будь таким до біса джентльменом зі мною, Бобе. Ми обидва з тобою ледаща, і баста. У свій час ми могли б зробити великі справи, якби у тебе було б хоч трохи здорового глузду. Ти брехун, хвалько і шахрай, але, здається, ти дуже добре поводишся зі своєю дружиною, і це на твою користь. Вона тебе кохає до божевілля, чи не так? Жінки такі дивні. Вона дуже приємна жінка, Бобе.
Робертове обличчя набрало червонястого кольору, він стиснув кулаки і підвівся зі свого стільця:
— Чорт тебе забирай, припини базікати про мою дружину. Якщо ти ще раз назвеш її ім'я, присягаюся, я зіб'ю тебе з ніг.
— О, ні, ти цього не зробиш. Ти занадто джентльмен, щоб збити з ніг хлопця, меншого за себе.— Гарді сказав ці слова, глузуючи, спостерігаючи за Робертом і готовий у будь-яку хвилину відхилитися, якщо ці великі кулаки вдарять; вони справили на нього велике враження. Роберт безсило опустився на стілець і розтиснув кулаки.
— Ви маєте рацію. Але тільки підступний пес буде грати на цьому.
Відповідь була настільки театралізованою, що Фред Гарді почав посміюватись, але зрозумів, що цей чоловік і справді вірить у це. Він був дуже серйозний. Фред Гарді не був дурнем; він не зміг би прожити двадцять п'ять років завдяки своїй дотепності у доброму достатку, якщо б вона так і не лізла з нього. Але зараз, дивлячись з подивом, як цей сильний, здоровий чолов'яга, що виглядав як типовий англійський спортсмен, безсило опустився на свій стілець, він зненацька усе зрозумів. Він був не звичайний шахрай, який присмоктався до наївної жінки, щоб жити у розкоші та байдикувати. Вона була тільки засобом для досягнення більшої мети. Його полонив ідеал, і, намагаючись його досягти, він 6ув байдужий до усього. Можливо, ця думка запала йому, ще коли він був хлопчиком на побігеньках у клубі; його члени з їхньою простотою і невимушеністю, недбалими манерами могли здаватися йому дуже привабними; а потім, коли він був рядовим, служником, мийником машин, ті всі люди, яких він зустрічав, які належали до іншого світу і яких він бачив крізь імлистий серпанок обожнення героїв, можливо, сповнили його захопленням і заздрістю. Він хотів бути таким, як і вони. Він хотів бути одним з них. Це був той ідеал, який переслідував його у мріях. Він хотів,— і це було Гротескно, це було патетично,— він хотів бути джентльменом. Війна, яка принесла йому офіцерське звання, дала йому таку нагоду. А гроші Елеонор дали засоби. Цей жалюгідний чоловік прожив двадцять років і весь цей час видавав себе за того, чия цінність була тільки в справжності. Це також було гротескним; це було патетичним. Випадково Фред Гарді вимовив уголос думку, яка промайнула у нього в голові:
— Бідолашний старий,— сказав він.
Форестьєр швидко подивився на нього. Він не міг зрозуміти ані тих слів, ані тону, яким вони були вимовлені. Він почервонів:
— Що ви цим хочете сказати?
— Нічого. Нічого.
— Я думаю, що нам не слід продовжувати цю розмову. Здається, я нічим не зможу вас переконати у тому, що ви помиляєтесь. Я можу тільки повторити, що це все неправда. Я не той, про кого ви думаєте.
— Добре, старий, роби як знаєш.
Форестьєр покликав офіціанта:
— Бажаєте, щоб я заплатив за вас? — спитав він крижаним тоном.
— Так, старий.
Форестьєр якось велично віддав офіціанту банкноту і сказав, щоб той залишив решту грошей собі, а потім, не вимовивши ані слова, жодного разу не глянувши на Фреда Гарді, вийшов з бару.
Вони більше не зустрічалися до тієї ночі, коли Роберт Форестьєр пішов з життя.
Зима минула, і настала весна, і сади на Рив'єрі красувалися барвистим цвітом. Схили пагорбів вкрилися яскравим килимом диких квітів. Весна минула, і настало літо. У містечках уздовж Рив'єри вулиці були розпечені млосною спекою, від якої кров у судинах струменіла швидше; а жінки ходили в солом'яних капелюхах і піжамах. Пляжі були заповнені вщент. Чоловіки у плавках, а жінки майже голі лежали на сонці. Ввечері бари на Круазеті переповнював невгамовний балакучий натовп, такий же різнокольоровий, як квіти на весні. Дощу не було багато тижнів. Уздовж узбережжя сталося декілька лісових пожеж, і Роберт Форестьєр у своїй добродушній, насмішкуватій манері казав декілька разів, що дуже вірогідно, що пожежа може статися і в їхніх лісах. Декілька людей порадили йому зрубати дерева, які росли за будинком; але він про це і чути не хотів: коли Форестьєри купили це місце, ці дерева були у жалюгідному стані, але тепер, коли мертвий ліс вирубався з року в рік, вони мали достатньо простору, були захищені від паразитів і чудово розвивалися.
— Навіщо? Це було б однаково, що відрубати мені ногу. їм щонайменше сто років.
— Чотирнадцятого липня Форестьєри поїхали на святкову вечерю у Монте-Карло і відпустили свій обслуговуючий персонал, щоб вони поїхали до Канн. Це було національне свято[11], і в Каннах вони танцювали проти неба під платанами. Там також пускали феєрверки, і люди приходили звідусюди, щоб повеселитися. Гарді також відіслав своїх слуг, але самі вони сиділи вдома, а їхніх двоє хлоп'ят лежали у ліжку. Фред розкладав пасьянс, а леді Гарді працювала над затканою від руки матерією, щоб зробити покривку для стільця. Зненацька задзеленчав дверний дзвоник, і хтось гучно загупав у двері.
— Хто там у біса?
Гарді підійшов до дверей і побачив хлопчика, який сказав йому, що у лісі Форестьєрів пожежа. Декілька людей прибігли з села і боролися з нею, але їм потрібна допомога, і чи не зможе він прийти.
— Зрозуміло, я піду.— Він швидко повернувся до дружини і сказав, що сталося.— Збуди малюків і дозволь їм піти подивитися, що там діється. Святий Георгій, після такої посухи усе спалахне як сірник.
Він вибіг надвір. Хлопець сказав йому, що вони вже зателефонували у поліцію і ті збиралися вислати на допомогу солдатів. Хтось намагався додзвонитися у Монте-Карло і попередити капітана Форестьєра.
— Йому треба буде година, щоб сюди дістатися,— сказав Гарді.
Біжучи, вони помітили в небі червонясту заграву, а коли вибігли на верхівку пагорба, побачили, як шугає полум'я. Поблизу не було води, і єдине, що залишалося,— це намагатися збити полум'я. Декілька чоловіків вже почали це робити. Гарді приєднався до них. Але як тільки вони збивали полум'я на одному з кущів, починав тріщати інший і за хвилину перетворювався на палаючий смолоскип. Спека стояла неймовірна, і ті, хто працював, помалу відступали. Дув легкий бриз, й іскри переносило з дерев на кущі. Після стількох тижнів посухи усе було сухе, мов трут, і коли іскра падала на дерево чи кущ, цього було досить для них, щоб миттєво спалахнути. Якщо це не лякало, то принаймні сповнювало благоговінням — коли ви бачили, як велична сосна, висотою в шістдесят футів, палала, як звичайний сірник. Щоб зупинити це, краще за все було рубати дерева і кущі, але людей було мало, і всього двоє чи троє мали сокири. Єдина надія була на військовий загін, призначений для боротьби з лісовими пожежами, але він ще не прибув.