— Якщо вони не приїдуть сюди незабаром, ми не врятуємо будинок,— сказав Гарді. Поглядом він знайшов дружину, яка прийшла з обома хлопчиками, і помахав їм. Він був уже весь чорний від сажі, обличчя його спітніло. Підбігла леді Гарді:
— Ой, Фреде, собаки і курчата!
— Святий Георгію, так!
Псарні і курник були позаду будинку, у вирубаному в лісі проміжку, і бідолашні тварини збожеволіли від жаху. Гарді випустив їх, і вони розбіглися туди, де їм не загрожувала небезпека. Тепер було не до них. їх можна буде позбирати пізніше. Полум'я можна було вже бачити здалеку. Але військові не приїхали, і маленький загін помічників нічого не міг вдіяти проти полум'я, що все наближалося.
— Якщо ті бісові солдати зараз не приїдуть, то будинку кінець,— сказав Гарді.— Я гадаю нам краще винести з нього те, що зможемо.
Це був кам'яний будинок, оточений дерев'яними верандами, і вони б спалахнули, мов тріска. Якраз нагодилися слуги Форестьєрів. Гарді зібрав їх разом, його дружина і двоє хлопчиків допомагали; вони винесли з будинку на лужок те, що можна було винести: постіль і срібло, одяг, прикраси, картини, деякі меблі. Нарешті прибули військові, дві вантажівки з військовими, і почали систематично рити канави й валити дерева. Там був офіцер, і Гарді благав його, вказуючи на небезпеку, яка загрожувала будинку, щоб спочатку зрубали дерева поблизу будинку.
— Будинок хай сам про себе подбає,— відповів офіцер.— Мені треба зупинити вогонь, який розповсюджується навколо пагорба.
На дорозі з'явилися вогні фар машини, яка швидко наближалася серпантинною дорогою, і через кілька хвилин з неї вистрибнули Форестьєр з дружиною:
— Де собаки? — закричав він.
— Я їх випустив,— відповів Гарді.
— А, це ви!
Спочатку він не впізнав Фреда Гарді в цьому брудному чоловікові, спітніле обличчя якого було вимазане сажею. Він розлючено насупився.
— Я думав, що будинок може спалахнути, тож виніс на двір усе, що можна було винести.
Форестьєр подивився на палаючий ліс:
— Так, це кінець моїм деревам.
— Солдати працюють на схилі пагорба. Вони намагаються врятувати сусіднє обійстя. Нам краще піти і подивитись, чи не можна ще щось врятувати.
— Я піду сам. Вам не треба,— роздратовано вигукнув Форестьєр.
Раптом у Елеонор вихопився болісний зойк:
— Дивіться! Будинок!
Звідти, де вони стояли, видно було, як веранда позаду раптово спалахнула.
— Все добре, Елеоноро. Будинок не може згоріти. Треба буде тільки поновити дерев'яну частину. Потримай мій смокінг, я піду допоможу солдатам.
Він зняв свого смокінга і віддав дружині.
— Я піду з вами,— сказав Гарді.— Місіс Форестьєр, вам краще навідатися туди, де ваші речі. Я думаю, ми винесли все, що було цінного.
— Слава Богу, що на мені була більшість коштовностей.
Леді Гарді була жінкою зі здоровим глуздом:
— Місіс Форестьєр, давайте зберемо усіх слуг і віднесемо усе, що зможемо, до нашого будинку.
Двоє чоловіків пішли туди, де працювали солдати.
— Дуже вдячний вам за те, що винесли речі з будинку,— сказав Роберт стримано.
— Не варто подяки,— відповів Фред Гарді.
Вони ще не відійшли далеко, коли почули, як хтось гукає. Вони озирнулись і побачили жінку, яка бігла за ними вслід:
— Monsieur, monsieur!
Вони зупинилися, і жінка підбігла, простягаючи до них руки. Це була служниця Елеонор. Вона неначе збожеволіла:
— La petite Judy[12]. Джуді. Я зачинила її, коли ми поїхали. Вона в самому пеклі. Я зачинила її у ванній кімнаті для служників.
— Боже мій! — вигукнув Форестьєр.
— Що сталося?
— Елеонорина собачка. Я мушу врятувати її за будь-яку ціну!
Він розвернувся і побіг назад до будинку. Гарді спіймав його за руку, щоб зупинити:
— Не будь дурнем, Бобе. Будинок палає, ти не можеш туди піти.
Форестьєр намагався випручатися:
— Пустіть мене, чорт вас забирай! Чи, може, ви гадаєте, що я дозволю бідолашному песику засмажитися живцем?
— Та замовкни. Зараз не час влаштовувати виставу!
Форестьєр відштовхнув Гарді, але той стрибнув на нього й обхопив обома руками. Тоді Форестьєр ударив Гарді в обличчя кулаком так сильно, як тільки міг. Гарді поточився, послабивши захват, і Форестьєр ударив його вдруге; Гарді впав на землю.
— Ти, мерзотний хаме! Я покажу тобі, як поводиться справжній джентльмен.
Фред Гарді поволі підвівся і помацав обличчя. Воно боліло:
— Господи, завтра в мене під оком буде синець.— Його хитало і в голові паморочилось. Раптом служниця істерично заголосила.— Заткни пельку, дурепо,— закричав він розлючено.— І не кажи своїй хазяйці ані слова.
Форестьєра вже не було. Тільки через годину вони змогли до нього дістатися. Вони знайшли його долі біля ванної кімнати, мертвого, з мертвим тер'єром у руках. Гарді довго дивився на нього перед тим, як заговорити:
— Ти дурень,— пробурмотів він сердито крізь зуби.— Ти справді дурень!
Ця омана зрештою вийшла Форестьєру боком. Як буває, коли людина плекає якусь чорну думку, аж поки ця думка заполонить її повністю і зробить своїм рабом, так і він брехав настільки довго, що сам повірив у свою брехню. Боб Форестьєр прикидався джентльменом стільки років, що, зрештою, забувши, що все це вигадка, мусив діяти саме так, як підказувало йому його дурне, традиційне розуміння того, як мусить діяти у Таких обставинах джентльмен. Не відрізняючи більше правду від фальшивки, він пожертвував життям заради вдаваного героїзму. Але Фреду Гарді ще треба було сповістити про це місіс Форестьєр. Вона була разом з його дружиною на їхній віллі біля підніжжя пагорба, й вона все ще думала, що Роберт рубає дерева і кущі разом з солдатами. Він сказав їй так лагідно, як тільки міг, але він мусив розповісти всю правду. Спочатку, здавалося, що вона не може зрозуміти, що він каже:
— Мертвий? — закричала вона.— Мертвий? Мій Роберт!
Тоді Фред Гарді, розпусник, цинік, безпринципний негідник, узяв її долоні у свої і сказав якраз ті слова, що самі по собі надали їй рішучості знести своє горе:
— Місіс Форестьєр, він був справжній джентльмен.
[1] Кворн — одна з найбільш фешенебельних мисливських асоціацій у Великій Британії, заснована у XVII ст. Міститься у Мелтон Мовбрей, Лестершир (Центральна Англія).