— Зрозуміло, що в нього є свої примхи і вподобання,— казала вона,— але я гадаю, що з мого боку це тільки справедливо з ними рахуватися. Коли ви знаєте тих людей, з якими він жив, то ви не можете не зрозуміти: це тільки природно, що він їх має. Єдиний раз, коли я бачила, як він розсердився за всі роки нашого подружнього життя — це коли одного разу в казино до мене підійшов танцюрист, який там працював, і запросив мене на танець. Роберт мало не збив його з ніг. Я сказала йому, що бідолаха тільки виконував свою роботу, але він відповів, що не стерпить, якщо така свиня запросить його дружину потанцювати.
Капітан Форестьєр дотримувався високих моральних стандартів. Він дякував Богу за те, що не був обмежений у коштах, але хтось мав провести десь смугу дозволеного; і хоч він і жив на Рив'єрі, але не бачив причини, чому мусить пити на брудершафт з кожним першим п'яницею, дурисвітом і збоченцем. Він не був ласий до жінок і не дозволив би Елеонор спілкуватися з жінками сумнівної репутації.
— Розумієте,— казала Елеонор,— він дуже чесна людина; він найчистіший чоловік, якого я коли-небудь знала; і якщо подеколи він здається вам нестерпним, то ви мусите завжди пам'ятати, що він ніколи не вимагає від інших того, чого не зробив би сам. І взагалі, ви не можете не захоплюватися людиною, чиї принципи такі високі і яка готова не відступатися від них за будь-яку ціну.
Коли капітан Форестьєр казав Елеонор, що та чи інша людина, яку ви зустрічаєте усюди, і яку ви вважали дуже приємною, виявляється, не належить до вищого світу, то вона вважала за краще не наполягати. Вона знала, що в судженнях її чоловіка це грало вирішальну роль, і була готова його послухатися. Після близько двадцяти років подружнього життя вона була переконана тільки в одному: Роберт Форестьєр — це справжній тип англійського джентльмена.
— І я не знаю, щоб Бог створив коли-небудь щось прекрасніше за це,— говорила вона.
Біда була в тому, що капітан Форестьєр був надто ідеальним типом англійського джентльмена. Йому було сорок п'ять років (він був на два чи три роки молодший за Елеонор), він був усе ще гарний собою, з розкішним кучерявим волоссям і доглянутими вусами; в нього була обвітрена, здорова і засмагла шкіра людини, яка багато часу проводить на відкритому повітрі. Він був високий, стрункий і широкоплечий. Він виглядав як солдат до кінчиків нігтів. Він мав трохи грубу манеру добряка, його властивою ознакою був лункий відвертий сміх. У розмові, в своїй манері, в одязі він був такий типовий, що у це важко було повірити. Він був так схожий на сільського джентльмена, що ви вважали його за актора, який добре грає свою роль. Коли він прогулювався вздовж Круазета[3] з люлькою у роті, у брюках для гольфа і в майже такій же твідовій куртці, яку він одягнув би на полювання, він так скидався на англійського спортсмена, що це просто вражало. А його мова, манера говорити менторським тоном, банальна беззмістовність його суджень, його добродушна, великосвітська дурість так пасували офіцерові у відставці, що вам важко було повірити, що це все не напускне.
Коли Елеонор почула, що в будинку, який стояв під їхнім пагорбом, оселилися сер Фредерік і леді Гарді, вона дуже зраділа. Робертові було б дуже приємно мати близьким сусідом хоч когось зі свого класу. Вона навела про них довідки у своїх друзів у Каннах. Виявилося, що сер Фредерік нещодавно став баронетом після смерті свого дядька, і приїхав на Рив'єру на два-три роки, поки сплачуватиме податок на спадщину. Про нього казали, що замолоду він вів розгульне життя, йому було вже добре за п'ятдесят, коли він приїхав до Канн, але зараз він уже був статечною людиною, одружений на гарній жіночці і мав двох синочків. На жаль, Гарді була колись актрисою, а Роберт був трохи прохолодний щодо актрис, але всі казали, що вона дуже добре тримається, і ви б ніколи не здогадалися, що вона була колись на сцені. Форестьєри зустріли її вперше на вечірці, на яку сер Фредерік не прийшов, і Роберт визнав, що вона здається дуже порядною людиною. Тому Елеонор, вважаючи, що треба поводитися по-сусідськи, запросила їх обох на ланч. День був розписаний. Форестьєри запросили багато людей, і Гарді трохи запізнилися. Сер Фредерік сподобався Елеонор з першого погляду. Він виглядав набагато молодшим, ніж вона гадала, на його коротко підстриженому волоссі не було сивини; справді, в ньому було щось хлоп'яче, і це приваблювало. Він був худорлявий і на зріст не вищий за неї; в нього були блискучі привітні очі й усмішка завжди напоготові. Вона помітила, що він носить ту ж саму гвардійську краватку, що її іноді носив і Роберт. Він був майже так само вдягнений, як і Роберт, який завжди виглядав так, неначе тільки-но зійшов з вітрини, але він носив свій старий одяг так, неначе і не помічав, у що він вдягнений. Елеонор була цілком впевнена, що він вів замолоду розгульний спосіб життя. Але їй не хотілося його звинувачувати.
— Мені треба представити вас моєму чоловікові,— сказала вона.
Вона покликала його. Роберт розмовляв з якимись іншими гостями на терасі і не помітив, як прийшли Гарді. Він виступив у своїй привітній сердечній манері, з грацією, якою Елеонор завжди захоплювалась, і потиснув руку леді Гарді. Потім він обернувся до сера Фредеріка. Той кинув на нього спантеличений погляд:
— Чи не зустрічалися ми бува раніше? — спитав він.
Роберт подивився на нього дещо прохолодно:
— Я так не думаю.
— Я міг би присягнутися, що я вже бачив ваше обличчя.
Елеонор відчула, як її чоловік напружився, і відразу зрозуміла, що тут щось не так. Роберт засміявся:
— Це звучить надто категорично, але я гадаю, що ніколи в житті вас раніше не зустрічав. Ми могли зустрітися на війні. Там можна зустріти таку купу людей, чи не так? Леді Гарді, ви скуштуєте коктейль?
За ланчем Елеонор помітила, що Гарді дивиться на Роберта. Напевно, він намагався згадати, де його зустрічав. Роберт зайшов у розмову з жінками, що сиділи поряд, і тому не помітив тих поглядів. Він намагався розважати своїх сусідів, і в кімнаті лунав його голосний, дзвінкий сміх. Він був чудовим господарем. Елеонор завжди подобалося його почуття громадського обов'язку; хоч які набридливі були жінки, які сиділи біля нього, він робив для них усе можливе. Але коли їхні гості пішли, Робертова веселість злетіла з нього, як пальто з плечей. Вона відчувала, що він стривожений.