— Це залежить від вас,— відповіла я. Я сподівалася, що він не почув, як тремтить мій голос.
— Я не хочу вас залишати,— сказав він.
Я ледь могла говорити:
— Так, може, і не треба? — сказала я.
— Доки мій король і моя країна потребують мене, я належу їм.
Коли місіс Форестьєр дійшла до цих слів, її вицвілі сині очі наповнилися сльозами.
— Але ж війна не вічна,— сказала я.
— Коли війна скінчиться,— відповів він,— якщо припустити, що якась куля не покладе мені кінець, у мене не буде жодної копійки. Я навіть не знаю, як я буду заробляти собі на життя. Ви дуже багата жінка, я ж злидар.
— Ви англійський джентльмен,— сказала я.
— Чи буде це чогось варте, якщо світ зробили безпечним для демократії? — відповів він гірко.
Я тоді мало не виплакала очі. Все, що він сказав, було таке красиве. Зрозуміло, я знала на що він натякає. Він не вважав гідним просити мене одружитися з ним. Я відчувала, що він скоріше помре, аніж дозволить мені думати, що йому потрібні мої гроші. Він був чудовою людиною. Я знала, що я
його не варта, але я бачила, що якщо хочу його отримати, то мушу узяти ініціативу у свої руки і здобути його сама:
— Не варто прикидатися, що я не закохана у вас по самі вуха, бо це правда,— сказала я.
— Не робіть це ще боліснішим для мене,— сказав він хрипко.
Я думала я помру, я так кохала його, коли він це сказав. Це сказало мені все, що я хотіла знати. Я простягла до нього руку:
— Чи візьмеш ти зі мною шлюб, Роберте? — спитала я просто.
— Елеоноро,— відповів він.
Саме тоді він розповів мені, що покохав мене з першого дня, коли мене побачив. Спочатку він не сприймав це серйозно, він гадав, що я проста доглядальниця, і що, можливо, він міг би завести зі мною нетривкий роман, але потім він зрозумів, що я не така і що я маю гроші, і вирішив завоювати мою любов. Ви бачите, він зовсім не сподівався зі мною одружуватися.
Здається, нічого так її не влещувало, як думка про те, що капітан Форестьєр хотів завести з нею інтрижку. Було зрозуміло, що, напевно, ніхто ще не робив їй таких безчесних пропозицій, і хоч Форестьєр також цього не зробив, сама думка про такий намір була для неї вічною втіхою. Коли вони одружилися, то родичі Елеонор,— добре навчені життям люди з Заходу,— припустили, що її чоловік мусить працювати, а не жити на її гроші, і капітан Форестьєр радо погодився. Єдина умова, яку він поставив, була така:
— Є деякі речі, що їх джентльмени не можуть робити, Елеоноро. Все інше я робитиму з радістю. Бачить Бог, я не звертаю жодної уваги на такі речі, але якщо хтось народився вищим за інших, то він нічого з цим не вдіє, і, чорт забирай, особливо в ці часи, коли ти справді щось завдячуєш своєму класові.
Елеонор гадала, що він і так зробив достатньо, ризикуючи своїм життям заради своєї батьківщини в усіх цих кривавих боях протягом чотирьох довгих років; але вона занадто ним пишалася, щоб дати нагоду людям сказати, що він просто авантюрист, який одружився з нею заради її грошей, і вона вирішила не заперечувати, якщо він знайде якусь роботу, яка буде його варта.
На жаль, ті місця, що пропонувалися, були не дуже важливі. Але він не відмовився від них із власної ініціативи.
— Усе буде так, як ти скажеш, Елеоноро,— казав він їй.— Тобі треба тільки вимовити слово, і я візьмусь за це. Мій бідолашний старий батько перекинувся б у могилі, якби побачив, чим я займаюсь, але нічого не вдієш. Мій перший обов'язок — перед тобою.
Елеонор не хотіла про це нічого і чути, і поступово ця ідея про його працевлаштування відпала сама по собі. Більшість року Форестьєри проводили на своїй віллі, на Рив'єрі. Вони рідко навідувалися до Англії; Роберт казав, що після війни там немає місця для джентльменів, а всі справжні хлопці, з яких усі були благородні і з якими він зазвичай товаришував, коли був "одним з хлопців", тепер уже всі були вбиті. Звичайно, він би не відмовився проводити зими в Англії, три дні на тиждень у Кворні[1], це було життя справжнього чоловіка, але бідолашна Елеонор, їй було б так незручно в цьому товаристві мисливців, що він не насмілювався вимагати від неї такої жертви. Елеонор була згодна на будь-які жертви, але капітан Форестьєр сказав ні. Він був уже не такий молодий, як раніше, і його мисливські дні минули назавжди. Його добре влаштовувало розведення валлійських короткопалих тер'єрів і вирощування великих широкогрудих орпінгтонських курчат. Вони мали добрячу ділянку землі; дім їхній стояв на вершечку пагорба, на плато, яке з трьох боків обступав ліс, а спереду у них був садочок. Елеонор казала, що він ніколи не був такий щасливий, як тоді, коли обходив свій маєток у старому твідовому костюмі разом із наглядачем за собаками, який також наглядав і за курчатами. Саме в ту мить ви могли побачити усі ті покоління сільських поміщиків, які були його предками. Елеонор була зворушена і зацікавлена, коли чула довгі розмови про курчат, які він провадив з наглядачем за собаками; світ був нічого не вартий, неначе він обговорював справи селян зі своїм головним управляючим: і ви відчували, що він уболіває за своїх тер'єрів так, неначе ці собаки були його рідні діти. Прапрадід капітана Форестьєра був одним із денді в часи регентства. Саме він розорив родину так, що всі маєтки пішли з молотка. Вони володіли колись чудовим давнім маєтком у Шропширі, він належав їм протягом століть, і Елеонор, навіть якщо він більше їм не належав, хотіла б поїхати і побачити його; але капітан Форестьєр казав, що це було б дуже болісним для нього і ніколи, її туди не возив.
Форестьєри багато розважалися. Капітан Форестьєр добре знався на винах і пишався своїм винним льохом.
— Усі знали, що в його батька був найкращий смак в Англії,— казала Елеонор,— і він його успадкував.
Більшість їхніх друзів були американці, французи і росіяни. Роберт вважав їх у цілому набагато цікавішими за англійців, а Елеонор подобалися усі, хто подобався йому. Роберт не вважав, що англійці зайняли належне становище у світі. Більшість людей, яких він знав раніше, належали до мисливських, стрілецьких і рибальських товариств; вони, бідолахи, вже зовсім перевелися, і хоча, хвала Господу, він і не був снобом, але не міг і на хвилинку дозволити своїй дружині спілкуватися з багатьма nouveaux riches[2], про яких ніхто і не чув. Місіс Форестьєр не була і близько такою вибагливою, але вона поважала його упередження і захоплювалась його винятковістю.