УЦІЛІЛИЙ БУРГОМІСТР. ДІРКА У ВАННІ. ТЯГАРІ НА НОГАХ. ПІАНІНО. ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ
— Ну, пані, де це?
Всюди, скільки око сягало, були велетенські купи уламків, а поміж ними зруйновані і де-не-де вцілілі будинки. Та ось я побачила церкву. Ми були вже на добрій дорозі.
— їдьте далі, їдьте далі,— сказала я.
Раніше звідти видно було тільки вершок дзвіниці, сірий, малесенький, з золотим хрестом, що часом мерехтів на сонці. Тепер видно було цілу дзвіницю і навіть шмат даху церкви. І видно було також, що в тому даху зяяла величезна дірка.
Кон поїхав далі. Часом їхати було важко, бо й на вулиці траплялися вирви, а Конів кінь їх не любив. Він не хотів їхати повз вирву. Конові доводилося щоразу злазити з воза, гладити коня і проводити його повз небезпечне місце.
Ми доїхали до майдану Ельтерляйн. Я зразу впізнала його, бо на ньому вцілів острівець безпеки з трьома кущами бузку і гіпсовим бургомістром. Більше нічого не вціліло. Нічогісінько.
— Тепер вам треба звернути десь ліворуч,— мовила я.
Кон кивнув головою, проте звернути ліворуч було не так легко. Ліворуч була тільки величезна руда купа цегли, уламків і тиньку, а над нею здіймалася хмара куряви. Та курява лоскотала в носі, налипала на піднебіння, від неї пекло очі.
Якийсь чоловік порпався в тій купі, вишукував добру цеглу і складав її на купку. Коли він побачив нас, то кинувся тікати, і так швидко, що шпурнув геть цеглину, яку щойно вичистив.
— Чоловіче, чоловіче,— гукнув Кон,— не бігти, лишитися сказати! Чоловік навіть не озирнувся на нас. Він спотикався в завалах, і з
кожним його кроком здіймалася курява.
— Чоловіче, чоловіче! — Кон замахав папірцем і зіскочив з воза.
— Та не гукайте його, як він, дурний, тікає,— мовила я,— я вже знаю, де ми!
Кон не послухався мене. Він виліз на купу уламків та битої цегли й подався за чоловіком, вгрузаючи по коліна у сміття. Над ним стовпом здіймалася масна жовта курява.
— Коне, вертайтеся!
Я хотіла спинити Кона, тому й собі зіскочила з воза й вилізла на купу сміття. Вона була десь п'ять метрів заввишки й доволі стрімка. Ступати доводилося обережно, часом під ногами було щось міцне, тверде, а часом знов м'яке, що подавалось, угрузало, зсувалося.
Я стояла на буфеті, пофарбованому в білий колір. Одною ногою —на шухляді, де тримають столове начиння, а другою — на тій, де тримають хліб. І під буфетом щось тріщало. Раптом переді мною, перед буфетом, утворилася дірка, така завдовжки й завширшки, як ванна, тільки багато, багато глибша. І в ту дірку посунулися, покотилися, почали падати з усіх боків уламки цегли, дощок, тиньк і камінці. Я стояла, дивилася в дірку, бачила, як вона поволі наповнювалася, відчула, що глибоко під моїми ногами, під буфетом, усе також починає сунутися, відскочила назад і сіла на кінець товстої балки. Другий кінець балки, засипаний сміттям, затріщав і виринув із нього. Зате мій кінець почав дедалі глибше вгрузати у сміття.
— Коне! — закричала я.
Я сиділа на балці, і сміття сягало мені вже по груди. Руки були ще вільні, і я спробувала відгорнути його від себе. Я відгортала його як навіжена, але тільки-но трохи вигрібалася з нього, як на звільнене місце насувалася нова пайка сміття. Я стомилася. Перестала гукати Кона. Раптом насунулась нова лавина сміття: уламки цегли, бите скло, тріски, камінці, очерет, шматок ліплення, такий завбільшки, як долоня,— рожева троянда на блакитному тлі,— зелена кахля і дверці від груби. Усе те сунулося на мене дедалі швидше й швидше і страхітливо відгонило льохом, бомбами і війною. Але ж війна скінчилася! На синьому небі наді мною не було ані видно, ані чутно жодного літака.
Рожева троянда на синьому тлі вдарила мене по голові. Шматок очеретини дряпнув по обличчі. Небо і далі було синє.
— Пані, пані, де ти?
Конів голос лунав дуже далеко від мене. Він був хрипкий, у ньому бринів розпач. Мені вже було байдуже до того голосу. Не варто було відповідати на нього. Те, що навалилося на мене, не завдавало вже болю. Тверді уламки падали на мене і здавалися легкими, як вата. Все вже було гаразд. От тільки дуже дивувало те, що не було літака, із днища в якого звисав би сріблястий разок перлів. Я заплющила очі.
Кон витягав мене із купи сміття, а я кричала, бо щось лежало впоперек моїх ніг, щось важке й колюче. Я кричала, щоб Кон лишив мене, хай би я лежала собі, тоді те важке й колюче не завдавало б мені болю. Та Кон не лишав мене.
Я подумала: "Він відриває мені ноги. Вони залишаться у смітті!" Та вони не залишилися у смітті. Кон поніс мене через руйновище, нарікаючи і лаючись. Він перевісив мене через плече. Часом ноги мої теліпалися в повітрі, а часом билися об балки і залишки стін. Конові поламані окуляри висіли навскіс на щоці. Його вичищена нашатирним спиртом гімнастерка була геть закурена.
Кон поклав мене на підводу. Я лежала горілиць і дивилася на небо. Руїни між купами сміття крутилися кружка навколо мене, крутилися дедалі швидше й швидше і падали на мене.
— Пані, де болить? Не боліло ніде.
Кон не повірив. Він поворушив кожен суглоб на моєму тілі.
— Болить? — питав він і згинав мені ноги в колінах, стукав мене по ребрах, смикав за пальці — Болить? — питав він і обмацував мені шию.
— Лоскоче,— сказала я.
Кон полегшено відітхнув, витер бруд із чола і промурмотів:
— Пані, пані, маєш багато щастя, дуже багато щастя!
Я підвелася. В мене боліла голова. Проте руїни вже не крутилися навколо мене.
— Ви знову геть брудні,— мовила я.
-Нічого, нічого, пані,— сказав Кон і оббив долонями холоші штанів. Із них знялася хмара куряви.
Потім ми разом почистили половину окулярів. Ми плювали на скельце й терли його, аж поки воно стало чисте. Проте лейкопластир уже не тримав їх. Він був запорошений і забруднений. Кон не знав, що йому робити.
У мене коси були заплетені темно-рудими шнурками від черевиків. Я розплела коси, зв'язала шнурки докупи, причепила один кінець до окулярів, другий кінець обмотала навкого Конової голови і причепила до першого.
— Бачите щось? — спитала я.
— Не бачу! — сказав Кон.
— Справді не бачите?
— Ну, бачу,— буркнув Кон,— хай уже буде, хай буде! Ми трохи проїхали вулицею далі і звернули ліворуч.