Хитрун! Тепер я зрозуміла, чому він учора не хотів говорити зі мною. Бо вже тоді дуже добре знав, що сьогодні поїде в місто, і так само добре знав, що я конче захочу поїхати з ним. І тому він уже тепер похитав головою, хоч я ще нічого не сказала, й залементував:
— Пані, пані, не годиться, нічого не вдієш, не хочу, не можу, це недобре!
— А бабуся?! — вигукнула я.— Моя бабуся, Коне! Вона ж вам так подобалася! Я повинна поїхати до бабусі!
Кон прошепотів:
— Глянемо й на бабусю. Твій тато написав дорогу для мене! Кон витяг іще одного папірця, вже з кишені штанів. На ньому був
накреслений план нашої дільниці: Головна вулиця, та провулок Кальварієнберґ, і червона крапка там, де був наш старий будинок. Кон показав на підводу. Ззаду на ній лежало кілька старих ковдр.
— Під ними є мішок для бабуся. Твоя мама напакувала їжа для бабуся, якщо вона ще там, але вона напевне ще там!
Кон насипав коневі моркви.
— Я хочу поїхати з вами! — заявила я. Кон уперто похитав головою.
— Ніхто не може їхати зі мною, нікого не можна взяти! —1 сказав, щоб утішити мене: — Увечері я повернуся, принесу вітання від бубу-ся й дідусь і принесу новий окуляр!
Кінь доїв моркву. Кон пішов до будинку. Йому треба було, щоб Іван поставив іще одну печатку на папірці з чужими літерами.
Тільки-но Кон зник за рогом будинку, я вилізла на підводу, підняла ковдри й оглянула мішок із харчами. У ньому були пакунки з локшиною та квасолею і пляшка олії. А ще я побачила там дві банки з печінковими ковбасками. Я лягла поряд із мішком і вкрилася ковдрами. Вони були кусючі й запорошені, тхнули собакою і лоскотали в носі. Я чекала, що буде далі.
На стежці зашаруділа жорства. Я подумала, що то Кон, і затамувала віддих, але то був Ґеральд. Він ішов до підводи і дорогою вигукував, щоб його було чути в сусідній садибі:
— Ангеля, видно і звідсіля, що ти дурне теля, фе! — Тоді підняв ковдру й запитав: — Що ти тут робиш?
Я досі й сама до пуття не знала, що там робила. Властиво, тільки чекала, що Кон повернеться, викриє мене і прожене з підводи. Але тепер сказала:
— Укрий мене добре, щоб Кон не побачив, і тікай звідси! Ґеральд виліз на підводу і обтикав ковдру навколо мене.
— Кон іде! — раптом прошепотів він, і я почула, як він зіскочив з підводи.
Кон підійшов ближче. Підвода зрушила із місця, подалася назад, Кон крикнув "тпру", тоді "вйо", підвода заторохтіла, захиталася, щось тверде в мішку гупнуло мене по голові. Мабуть, їхала двома колесами по м'якій грядці левкоїв, а двома по стежці, всипаній жорствою. Потім підвода вся опинилася на стежці, Кон знов крикнув "тпру", і підвода зупинилася.
Я почула, як Ґеральд гукнув:
— Я відчиню вам браму!
Брама заскреготала в завісах. Я повідпихала ковдру від носа, щоб краще було дихати.
Кон виїхав на дорогу, і підводу перестало трясти. Я помітила, що ми були біля комендатури, бо солдат коло дорожної застави щось гукнув Конові й засміявся, і Кон також засміявся і щось гукнув йому у відповідь.
Мені не хотілося довше лежати під задушливою ковдрою. Я збільшила отвір, щоб можна було не тільки дихати крізь нього, а й дивитися. Ми були вже біля кінцевої зупинки трамвая. Я вирішила пролежати ще під ковдрами, поки ми доїдемо до Головної вулиці в Гернальсі, нашому районі. Тоді Кон напевне вже не повернеться й не відвезе мене назад.
Це тривало з біса довго. У моїх спогадах дорога була багато коротша. Нарешті я побачила над собою зелене гілля. Це були дерева з алеї на Головній вулиці Гернальсу. Я вистромила голову з купи ковдр і нерішуче покликала:
— Коне! —1 ще раз: — Коне!
Кон не чув мене. Він сидів на передку і стиха співав. Я вилізла з-під ковдр. Кон обернувся і витріщив на мене очі. Я спробувала усміхнутися, наче нічого не сталося.
— Коне, я заснула ззаду на підводі, а як прокинулася, ви вже їхали— Я перелізла на передок і сіла біля Кона.— Дайте мені раз покерувати конем! — Я простягла руку по віжки.
— Ой, пані,— сердито мовив Кон — Ти зробила мені клопіт, багато, багато клопіт! Що мені робити з тобою? Кажи!
— Довезіть мене до дідуся й бабусі. А ввечері заберете мене, вже з новими окулярами.
— А якщо бабуся немає?
— А де ж вона? — Я обвела поглядом розбомблені будинки вздовж вулиці — Вона ж не може піти по закупи, а дідусь не може піти на роботу.
— А якщо її взагалі вже немає?
— Коне,— мовила я і міцно вчепилася йому в рукав,— ви ж мені завжди казали, що вона напевне не померла, ви мені обіцяли, що вона жива!
Кон стурбовано наморщив лоба і здвигнув плечима.
— Обіцяв? Нічого я не обіцяв! — А тоді: — Не можна ж обіцяти, що люди живі. Я хотів, розумієш, хотів! —1 ще за мить: — Ну, пані, скоро побачимо!
Більше він нічого не сказав, і я також не мала бажання ще щось казати.
Двічі Кона спиняв патруль, і йому доводилося показувати папірця з Івановою печаткою. І щоразу він показував свої поламані окуляри, показував на мене і щось пояснював солдатам, і тоді солдати спершу сміялися з розбитих окулярів, а потім гладили мене по голові.
— Що ви їм казали про мене? — спитала я. Кон роздратовано глянув на мене:
— Мушу, пані, робити брехню про тебе! Мушу казати, що ти зовсім дуже хвора дитина, що в тебе багато болить шия та голова і що тобі також треба до шпиталь.
— Ага,— усміхнулася я.
— Не ага, пані! Нічого усміхатися, не є весело. Тато й мама вдома мають страх, багато страх і всюди шукають дурну пані!
Кон витяг із кишені штанів батьків план і показав на лінію, вздовж якої було написано: "Провулок Кальварієнберґ".
— Пані, де це? Ти мені показати, де я повинен їхати далі від великої дороги?
Справді, де це? Усе стало зовсім не таке, як було раніше. До вирв від бомб між будинками я вже звикла, але тепер тих вирв було більше, ніж будинків. Я не могла визначити, де ми. Під шляхопроводом приміської залізниці ми вже проїхали. Може, ми були біля Ватґасе? На розі Головної вулиці і Ватґасе завжди була мебльова крамниця з червоними вивісками над вітринами і з жовтими літерами на тих червоних вивісках. А поряд була крамниця з синім жалюзі і білим лебедем на ньому. Але тут я не бачила ані червоних вивісок, ані білого лебедя. Тут було тільки велетенське руйновище.