— Тут? — спитав Кон.
Ні, те, що ми шукали, було не тут.
— Пані, пані,— вигукнув Кон — глянь он! Як на це кажуть?
— Піаніно! — відповіла я.
Там був зруйнований будинок, а вгорі, високо вгорі між ощепина-ми, вцілілою частиною даху та віконною рамою висіло піаніно. Воно було перевернуте, клавішами донизу, педалями догори.
— Піаніно,— повторив Кон,— піаніно! Дуже гарне піаніно!
Я заспокоїлася. Отже, Кон побачив те, що треба. Ми знову звернули за ріг. Там стояли руїни лялькового будинку, нашого старого будинку.
— Ми приїхали,— сказала я.
Кон кивнув головою. Кінь зупинився. Кон зліз із підводи і взяв мішок із харчами.
— Ну, ходи, пані! — сказав він — Ходи вже!
ЗБИТІ ДВЕРІ. НЕ ТА БАБУСЯ. СІРІ ШКАРПЕТКИ. ЮШКА. СУСІДИ
Ми підійшли до руїни лялькового дому. Вікна в бабусиній кімнаті були забиті дошками. Це був добрий знак. Мертві не забивають вікон дошками.
Двері також були збиті цвяхами, і до них вело щось схоже на стежку, вузька смужка втоптаної землі. Кон задоволено усміхнувся.
Я побігла стежкою. Кінець її пролягав через бабусину кухню. Одна стіна кухні встояла, із газовою плитою і блакитними кахлями за нею. На кахлях висіли смугаста кухонна ганчірка і газовий запальник. Збиті двері були замкнені.
— їх немає вдома,— сказала я розчаровано.
Бо раніше бабуся з дідусем ніколи не замикали дверей. Кон постукав у двері. За ними щось зашаруділо. Кон знов постукав, і я разом із ним.
— Хто там? — почувся дідусів голос.
— Я! — крикнула я і поторсала за ручку дверей.
— Юлі сказала, що це прийшов російський солдат,— мовив дідусь, відмикаючи двері.
— Це Кон,— пояснила я крізь замкову шпарку,— він привіз мене. Нарешті дідусь відчинив двері. Відчиняв їх довго, бо двері затискало. А затискало їх тому, що стіни будинку осіли.
Я кинулася дідусеві на шию, і він засипав мене купою запитань водночас: де всі решта, і як їм ведеться, і як я сама дісталася сюди, і ще багато інших.
Я сказала, що всім ведеться дуже добре, міцно притулилася до дідуся і відчула, як волосини з його вуха залоскотали мені щоку.
Кон стояв біля дверей, усміхався, хитав головою і дивився в темну кімнату.
Я відпустила дідуся і спитала:
— А де ж бабуся?
Дідусь показав пальцем на кімнату.
— Сидить там! Боїться цього солдата! — він показав на Кона. Бабуся боїться? Це була новина. Бабуся ж ніколи не боялася.
Я зайшла до кімнати. Бабуся рушила мені назустріч. Вона була зовсім не така, як я її пам'ятала. Стала багато менша, багато тонша і тремтіла.
Вона погладила мене тремтячими руками по щоках, тоді притулила до грудей і заплакала. Вона плакала, аж заходилась, і мурмотіла:
— Невже ти знов тут, невже ти знов тут!
Мені було прикро. Насамперед через Кона. Я ж розповідала йому про зовсім іншу бабусю. Про велику, шалену, огрядну бабусю. А ця, що стояла переді мною, була мала, доволі худа і зовсім не шалена.
— Чого ви плачете? — спитала я.
— Що я тебе ще побачила, що я тебе ще побачила,— хлипала бабуся і обмацувала мене тремтячими руками.
— У неї нерви розшарпалися,— мовив дідусь.
— Я мушу їхати далі,— пояснив Кон,— подбати про окуляр.— Він уклонився дідусеві — Повернуся з окуляр і заберу пані!
Дідусь уклонився Конові.
Бабуся стояла поряд, тремтіла й нічого не розуміла. Вона стала ще гірше чути.
— Що він хоче? Що він хоче від нас? Ми ж самі нічого не маємо, нічогісінько! — сказала вона дідусеві, а потім ще раз і ще раз: — Що він хоче? Ми ж самі нічого не маємо, нічогісінько!
— Я нічого не хочу,— запевнив її Кон.— Тільки привезти і забрати пані!
— Він нічого не хоче! — крикнув дідусь у вухо бабусі. Вона знов нічого не зрозуміла.
Кон обернувся, перейшов уцілілу половину кухні й подався далі вузенькою, на дві ступні завширшки стежкою.
— Він уже йде геть,— мовила бабуся. їй відлягло від серця, вона вже не так тремтіла. А тоді сказала: — Російська свиня!
Я кинулася за Коном і догнала його там, де раніше були вхідні двері.
— Коне, покваптеся, заберіть мене швидше!
Він зупинився і глянув на мене крізь прив'язане до голови скельце окулярів:
— Це була бабуся?
Я перевела погляд на завали сміття. Найкраще було б сказати так: "Бабуся померла. Вона лежить під тими завалами".
І я б не дуже й збрехала. Моєї бабусі вже справді не було. Звичайно, такою шаленою, такою великою і такою чудовою, як я змалювала Конові, бабуся ніколи не була, але й такою малою, тремтячою і такою жалюгідною, як та стара, що стояла в кухні, моя бабуся також не була.
— Нічого, нічого,— сказав Кон.— Я скоро забрати пані, дуже скоро! Кон не забрав мене дуже скоро.
Я цілий день просиділа в бабусиній кімнаті. Бабуся щось питала мене. Я відповідала дідусеві, а дідусь кричав мою відповідь у бабусине вухо, у ліве вухо, бо на праве вона зовсім оглухла.
У кімнаті було темно. Крізь забиті вікна проникало мало світла. У бабусі був повний кошик шкарпеток. Усі шкарпетки були темно-сірі, з двома зеленими стяжками біля пружка. Німецькі армійські шкарпетки з комори німецької армії. їх приніс був дідусь.
Бабуся сиділа біля самого вікна, там, де між дошками була щілина. Вона відрізала зелені стяжки від шкарпеток і пробувала навколо виплести гачком пружок. Робота посувалася дуже повільно, бо руки в неї тремтіли.
— Нащо вона робить це? — спитала я дідуся.
— Щоб ніхто не помітив, що це німецькі армійські шкарпетки.
— А якби й хтось помітив?
— То побачив би, що вони крадені!
Крадені? Якщо хтось узяв армійські шкарпетки з комори армії, якої вже немає, то він їх украв?
— А кому ж ті шкарпетки тепер належать? — спитала я. Дідусь не знав кому.
Бабуся припадала очима до самої шпарки між дошками й нарікала: —Той Леопольд! Той Леопольд! Бренер приніс гасу, а Симон
смальцю, а інші борошна... А він приніс шкарпетки і більше нічого.
Ніколи він не зробить так, як люди!
— Ти дурна карга,— мовив дідусь.
— Що? — спитала бабуся й наставила йому ліве вухо.
— Ти дурна карга,— повторив дідусь.
— Що ти кажеш? — спитала бабуся.
— Скоро восьма година,— крикнув дідусь у ліве вухо.
— Так, так,— мовила бабуся.
Вона кинула шкарпетку в кошик і взялася готувати вечерю. Дістала з шафи консервну бляшанку й поставила на стіл. Бляшанка була порожня і без накривки. Під вінцями були три дірки, кожна така завбільшки, як поштова марка. Бабуся понапихала в ті дірки коротеньких трісочок, а на банку поставила каструльку. Вона сказала мені: